Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

і Джералда внизу мертвого на підлозі. Побачила, як вони лежать тут у темряві довгий час після того, як чоловік із бензопилою пішов до своєї дружини й дітей у гарно освітленому домі, собака пошкандибав кудись, і за компанію їй править лише довбана гагара на озері — і більш нікого.

Містер і місіс Берлінґейми проводять свою останню довгу ніч разом.

Споглядаючи пивний кухоль і батікового метелика, двох неочікуваних сусідів, яких можна терпіти лише в такому домі на одну пору року, Джессі подумала, що оскільки так роздумувати про минуле легко, то так само легко (хоча набагато менш приємно) можна й зануритися в імовірні версії майбутнього. Справді важкою роботою здавалося залишатися в теперішньому, але вона міркувала, що краще зробити все можливе й дотримуватися саме такого плану дій. Ця паршива ситуація, мабуть, стане ще паршивішою, якщо Джессі вчинить інакше. Їй не можна розраховувати, що якийсь deus ex machina[19] дістане її з цієї трясовини, і це неприємно, але якщо вдасться вибратися самотужки, чекає бонус: вона вбереже себе від зніяковіння, коли лежатиме тут майже гольцем, а якийсь заступник шерифа відмикатиме її, питатиме, якого дідька тут відбулося, ще й удосталь намилується на гоже біле тіло новоспеченої вдови.

Також відбувалися ще дві речі. Джессі багато б віддала, щоб відтермінувати їх, принаймні тимчасово, але не мог­ла. Їй потрібно в туалет, а ще вона відчувала спрагу. Наразі потреба випустити була сильнішою за потребу отримати, але турбувало її саме бажання пити. Наразі воно не дуже нестерпне, але це зміниться, якщо їй не вдасться скинути наручники й дістатися до крана. Зміниться так, що вона навіть не хоче про це думати.

«Буде смішно, якщо я помру від спраги за двісті ярдів від дев’ятого за розміром озера в Мейні», — подумала Джессі й похитала головою. Це не дев’яте за розміром озеро в Мейні, про що вона думає? То озеро Дарк-Скор, куди вона з батьками, братом і сестрою їздили стільки років тому. Ще задовго до появи голосів. Ще задовго до…

Джессі обірвала цю думку. Різко. Минуло вже багато часу, відколи Джессі востаннє думала про озеро Дарк-Скор, і зараз не має наміру повертатися до цього, і наручники тут ні до чого. Краще вже про спрагу думати.

«А що про неї думати, дівулю? Це психосоматика, та й усе. Ти хочеш пити, тому що знаєш, що не можеш встати й узяти собі води. Тут усе просто як двері».

Але це неправда. Вона посварилася з чоловіком, і два швидкі удари, яких йому завдала, запустили ланцюгову реакцію, що призвела до його смерті. Джессі сама зараз відчуває наслідки значного вибуху гормонів. Термін, яким це можна назвати, — шок, а одним з найпоширеніших симптомів шоку є спрага. Їй, мабуть, варто тішитися, що в роті не сухіше, ніж зараз, принаймні поки що, і…

«І, можливо, я зможу щось удіяти принаймні з цим».

Джералд був квінтесенцією людини звички, і однією з його традицій було тримати зі свого боку полиці над узголів’ям ліжка склянку води. Джессі викрутила голову вгору й праворуч — і так, ось вона, висока склянка води з невеличким скупченням напіврозталих кубиків льоду, що плавали зверху. Без сумніву, склянка стоїть на підставці, щоб на полиці не лишилося кільця — це ж Джералд, такий уважний до дрібниць. На склянці, ніби піт, проступили краплинки конденсату.

Дивлячись на це, Джессі відчула перший укол справжньої спраги. Облизала губи. Вона посунулася праворуч, наскільки це дозволяв ланцюг лівого наручника. Його довжина була лише шість дюймів, але Джессі вдалося пересунутись на Джералдів бік ліжка. Змінивши позицію, вона побачила на лівому боці покривала кілька темних плям. Джессі кілька секунд розсіяно дивилася на них, доки не згадала, як під час агонії Джералд спорожнив сечовий міхур. Тоді швиденько повернула погляд до склянки з водою, що стояла на картон­ному кружальці, мабуть, із рекламою якогось бренду япівського пива, найпевніше «Бекс» чи «Гайнекен».

Вона потяглася вгору, повільно, прагнучи, щоб вдалося дотягнутися. Не вдалося. Кінчики пальців зупинилися за три дюйми від склянки. Укол спраги — слабке стискання горла, слабке пощипування язика — знову вдарив і зник.

«Якщо ніхто не прийде або якщо я не придумаю, як вибратися до завтрашнього ранку, то не зможу на ту склянку навіть дивитися».

У цій думці вчувалася холоднокровна розважливість, що вже лякало. Але ж завтра зранку її тут уже не буде, ось у чому річ. Це ж просто дурниці. Божевілля. Дурка. Про це навіть немає сенсу думати. Це…

«Припини, — урвав думки прямолінійний голос. — Просто припини».

І Джессі припинила. Їй довелося змиритися з тим, що ця думка не зовсім дурнувата. Джессі відмовилася прийняти чи навіть роздумувати над тим, що вона може тут померти, — ось де справжня дурка, — але якщо вона не змете павутиння зі старої мисленнєвої машинерії й не запустить її, то ймовірно, доведеться провести тут кілька довгих і незручних годин.

«Довгих, незручних… і, можливо, болючих, — нервово пробурмотіла Господинька. — Але ж біль стане спокутою, правда? Зрештою, ти ж сама винна. Сподіваюся, я не набридаю, але ти ж просто могла дати йому спустити своє молочко…»

— Таки набридаєш, Господинько, — перебила її Джессі.

Вона не пригадувала, щоб коли-небудь відповідала внут­рішнім голосам уголос. Замислилася, чи не божеволіє. Вирішила, що їй, правду кажучи, похер, принаймні поки що.

Джессі знову заплющила очі.

4

Цього разу в темряві за повіками Джессі уявила не власне тіло, а всю цю спальню. Звісно, сама Джессі — головна окраса кімнати, Боже, так, Джессі Мейгут Берлінґейм, ще без хвостика сорок, досі порівняно струнка зі зростом п’ять і сім та вагою сто двадцять п’ять фунтів, сірі очі, каштаново-рудувате волосся (вона приховувала сивину, що почала пробиватися п’ять років тому, глянцевою фарбою і була певна, що Джералд цього не помітив). Джессі Мейгут Берлінґейм, яка втрапила в цю халепу, так і не розуміючи до кінця, як і чому. Джессі Мейгут Берлінґейм, тепер, очевидно, вдова Джералда, досі мати нікого, ще й прикута до цього довбаного ліжка двома парами поліційних кайданок.

Джессі змусила уяву наблизити останній образ. Між заплющеними очима збурилася зморшка зосередження.

Загалом чотири наручники, розділені попарно шістьма дюймами сталевого ланцюга в гумовому рукаві, у кожного на стопорній планці вибито Ч-17 — серійний номер, припустила Джессі. Вона пригадала, як Джералд, ще коли гра була якоюсь новизною, розповідав, що в кожного наручника є зубчастий натяжний механізм, завдяки якому їхній розмір можна регулювати. Також можна скоротити ланцюги, щоб зап’ястки в’язня були болюче зведені докупи, але Джералд дав їй максимальну довжину ланцюга.

«А чому би, блядь, і ні, — подумала тепер Джессі. — Зрештою, це ж лише гра… правда, Джералде?» Проте тепер їй згадалося одне з попередніх запитань, і вона знову замислилася, чи для Джералда то справді була просто гра.

«Що таке жінка? — з глибокої темряви всередині неї прошепотів інший голос — голос НЛО. — Непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди».

«Іди геть, — подумала Джессі. — Іди геть, з тебе нема толку».