Вайлет Альвіно - Кажуть, під Новий Рік і не таке буває... , Вайлет Альвіно

- Може потанцюємо? 

- Музики немає, - відповіла я, хоч сама вже повторювала за ним рухи. 

І справді... яка музика? У вухах уже давно шумить, я її все одно не почую. Зараз там чути лише гучний стукіт серця… а можливо навіть двох сердець. Точно казка... небувала, неповторна, найпрекрасніша казка на світі... як же я не хотіла, щоб вона закінчувалася... 

- Дякую… - прошепотіла я. 

- За що? 

- За казку... Дід Мороз виконав моє бажання навіть краще, ніж я могла собі уявити. 

- Ця казка може стати нашою реальністю, адже ти знаєш, - сказав Костя дивлячись мені в очі. Ми вже не танцювали під гуркіт наших сердець... ми просто невідривно дивилися очі в очі, стоячи так, що я могла відчути його дихання на своїх губах. 

Що він сказав? 

Не зрозуміла… 

Зараз у моїх думках були лише його очі. Вони обіцяли мені щось незнане, щось прекрасне… щось, чого мені так давно не вистачало… 

Костя повільно, ніби питаючи дозволу, почав нахилятися до моїх губ. Ось він цей момент - відповісти або втекти, піддатися або здатися страхам? ... Думок більше немає. Вони всі до єдиної зникли в ту саму секунду, коли його м'які, трохи сухі від морозу губи торкнулися моїх. 

Дотик... 

Ще один... 

Ніжний, зовсім невагомий, несміливий. 

Дотик…

Сильний, наполегливий, пристрасний… 

Рух язика… Немов танець… Він манить мене, змушуючи бажати більшого… ще більшого… ще… 

І ось уже не тільки губи, не тільки руки, а й тіла торкаються один одного, ніби намагаючись злитися воєдино. 

Як давно я цього не відчувала... а так, мабуть, ніколи... 

Як так вийшло, я не знала, але в якийсь момент, я усвідомила, що сиджу на столі, обіймаючи цього неймовірного чоловіка ногами. Ми цілувалися до нестями, його руки хаотично блукали моїм тілом, так само як і мої. 

А потім, справжня дрібниця... випадковість... ми ненароком скинули серветки зі столу. Вони, як м'які сніжинки, падали на землю, роблячи її абсолютно білою. І ось цей, здавалося б тихий, ледь помітний шелест паперу змусив нас зупинитися... завмерти на якусь мить. Але й це було достатньо, що протверезіти, і почати думати. 

Що я творю? 

Я ж зовсім не знаю цієї людини? 

А у кімнаті у нас спить дитина. 

Що…? Що зі мною таке? 

Так, у моїй голові був сумбур, чого не скажеш про Костю. 

Вже через кілька секунд його губи повернулися до моєї шиї... і я майже втратила рахунок часу... знову... але цього разу все ж таки змогла зупинитися... і зупинити. 

- Ні... не треба... це занадто, - тихо прошепотіла я, м'яко відштовхуючи чоловіка. 

- Так, так... знаю, - він глибоко дихав притулившись своїм чолом до мого, а я все так само обплітала його своїми ногами, тільки тепер мене це більше бентежило, ніж збуджувало. 

- Відпустиш? 

- Добре. 

Ми відліпилися один від одного, і стало ніби холодніше… а ще страшенно ніяково… 

І як тепер дивитися в очі йому? 

- Я ... я піду подивлюсь як там Мишко? - Втекти, ось найкращий вихід.

- Стій, - Костя схопив мене за руку, не даючи можливості здійснити задумане. - Він спить, міцно спить… Давай поговоримо, просто поговоримо? 

Я не бачила, не дивилася на нього, але шкірою відчувала, що він дивиться на мене. 

Що йому сказати? Як взагалі поводитися? Ааа! Господи, допоможи. 

- Гаразд, поговорімо. Може, чаю? - Мені треба було хоч чимось зайняти руки і не дивитися на нього. 

- Нехай буде чай, - покірно погодився Костя, відпускаючи мою руку. Я набирала воду в чайник, ставила на стіл чашки, насипала заварку, а він говорив ... 

- Катю, пробач, що ось так накинувся, я зазвичай так не роблю... та що там, після смерті дружини, мені взагалі було не до того. Та й з дружиною у нас все куди прозаїчніше було... Гаразд...не про те... Загалом, я до того, що не хотів так напирати... але мені дуже захотілося тебе поцілувати... і можливо ми... 

- Ні, - я знала, що він хоче сказати... але не готова була це чути. 

Які стосунки? Яке спробуємо? Він удівець! З дитиною! Він напевно все ще любить свою дружину... А я... я просто зручна заміна... і навіть якщо ні, адже ми зовсім не знаємо про один одного. 

О, Боже! Я не хочу, знову на ті ж граблі... не хочу... ТОМУ НІ. 

- Що ні? – напружено спитав мій непроханий гість. 

- Все ні. Нічого не буде... ми зовсім не знаємо один одного... І взагалі все це дивно, весь сьогоднішній вечір. А якщо в нас нічого не вийде? Ти про Мишка подумав? 

Так не робиться... це просто адреналін, вплив моменту. А проб'є дванадцять, і ви підете з мого життя.