Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

— Як ви гадаєте, черепахи втечуть знову? — жартома питає Еля, пригадуючи сьогоднішній інцидент: червоновухих вибралися з акваріума на волю академічного коридору.

— Цілком імовірно.

— Головне, щоб біолог їх не заскочив. Він же з котушок злетить. Подумає — глюки.

— Як того разу, коли ми в нього цигарку стрельнули.

— То все-таки він був? — Еля упокорює нас по черзі здивованим поглядом. — Киньте заливати.

— Було темно, але не так, щоб я його не розгледіла. — сповнена впевненості, Марго киває.

У голові малюються картинки того вечора — двоє хлопців на старенькій лавці, здається під єдиним ліхтарем у цьому районі, і Марго, яка бере в одного з них набиту тютюном гільзу; потім дорога повз панельні будинки, сміттєві баки, обклеєні кольоровими наклейками, повз школу і спортивне поле. Сівши один навпроти одного на дерев'яній лавці з облупленою синьою фарбою, ми про щось розмовляли в повній темряві; хоч око виколи — ні чорта було не видно.

— Так ось чому він не чіпляється до нас на парах.

— Він просто на своїй хвилі.

— Саме так,— підхоплюю я. — Я хотіла представити презентацію, а він всю пару вів дискусію про маленького хлопчика, що купається в купі сміття, а наприкінці підсумував  - «у всьому винен Ілон Маск», і мені довелося чекати здачі ще тиждень!

— Це справді кумедно.

— Ви, до речі, в курсі, що наш біолог за сумісництвом психолог?

— Справді? — здивовано протягую я. — Хтось уже був у нього на прийомі?

— Я. Він сказав мені -  «щоразу, коли почуваєшся самотньою і непотрібною, згадай, що ти маєш двадцять п'ять мільярдів антитіл, і кожне готове померти, захищаючи тебе», — відмахується Еля і дістає з чорного шопера мобільник, простягаючи вперед набряклі від тривалого перебування в одній позі ноги.

У коледжі біолога прозвали Раян Гослінг, тому що, цитую, «він в натурі викапаний Раян Гослінг». А також він відомий як «крутий», «безперечний красень» і, скромно, «легенда». Але наша компанія після деяких спостережень відзначила його разючу схожість лише з Сідом з «Льодовикового Періоду».

— Потрібно зайти до магазину, коли їхатимемо додому. Нагадаєте мені, якщо що? — додрукувавши й надіславши смс, вона вимикає телефон і кладе поруч, на вологу від роси траву. — Олесь попросив захопити чипси.

Олесь — її хлопець. Високий, кучерявий, з карими, майже чорними, очима, милими рисами обличчя та своїми страшними скелетами у шафі. Він, як і сама Еля, тащиться від абсолютно ідіотських анекдотів, любить міцну каву та вірші.

— До речі, — Марго безшумно видихає дим убік. — Як все пройшло? В суботу.

— О, все було чудово. І уявіть, Олесь подарував мамі величезний букет лілій, а татові дорогий коньяк.

— Оце я розумію.

Згодом зривається дощ. Ми збігаємо і ховаємось у переході від крапель, які пронизують землю, наче списи. Еля грає на піаніно, Марго говорить про людей. Про те, що їй подобається відчуття близькості, яке виникає в такі моменти, як зараз — коли зовсім незнайомі один одному люди збираються в одному місці через одну й ту саму обставину. Як зараз, через дощ. Це ніби поєднує, зближує нас. Самотність відступає.

О шостій вечора ми розлучаємося.

— Чипси, — нагадую я, підморгуючи.

— Точно.

Еля міцно обіймає нас по декілька разів, ніби ми прощаємось назавжди, і завтра зовсім не зустрінемося на парах, і біжить у метро. Ми залишаємось на зупинці. Я вдаю, ніби граю на невидимій гітарі, згадуючи бій та акорди однієї з улюблених пісень. Марго закурює.