Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

Бранн веде мене до непримітних дверей, захованих за смугою квітучих рожевих кущів. І невдовзі ми втрьох вже крокуємо величезною галереєю.

Демон кидає на мене задумливий погляд.

− Даремно ти, відьмочко, вирішила далі ховатися. Там зараз твою принцесу, як наречену молодшого Рагра вітають. А тебе, як майбутню королеву, зустрічали б, – зауважує перебільшено рівним тоном.

– Тому й вирішила, що не хочу цього. І уваги до себе не хочу, – зізнаюся тихо. – Я… не знаю, чи залишусь тут. Хіба приємно буде вашому королю, якщо всі думатимуть, що від нього втекла наречена?

− І це ти дарма, відьмочко. Від долі все одно не втечеш, – хмикає бородань, відчиняючи мені чергові двері.

− Мені одного разу вдалося, − знизую я плечима, переступаючи слідом за ним поріг, щоб опинитися в довгому коридорі, оповитому дивними рухливими тінями.

– А може, то не твоя доля була? – лунає раптом звідкись незнайомий жіночий голос.

Низько гарикнувши щось нерозбірливе, демон заштовхує мене собі за спину і вручає вовченя, закриваючи нас обох собою. А я на всі очі витріщаюся, як з тіні виходить… відьма. У чорній сукні. Літня, зі зморшкуватим обличчям, довгою сивою косою, перекинутою через плече, і пронизливим поглядом блідо-блакитних, ніби осяйних очей. Побачивши її, Бранн, здається, розслаблюється.

− Дея Кахін, чого це ви підкрадаєтеся? − цікавиться з усмішкою. − Я так можу подумати, що ваше серце розчулилося нарешті, і ви мені щось хочете сказати.

− А навіщо тобі? Ти свою долю піймав за хвіст і без моєї допомоги. Тепер, головне, тримай міцніше, – розтягує губи у лукавій посмішці відьма.

Іде до нас. Вовченя, тихо гарчачи, притискається до мене ближче, насторожено спостерігаючи за старенькою.

Сильна вона. Дуже сильна.

Я навіть не можу зрозуміти, світла, чи темна. Здається, це та сама віщунка, про яку говорив Аєдан. Блакитні очі знаходять мене, примушуючи пересмикнутися від неприємного відчуття, що мене наскрізь бачать.

− Я за цією дівчинкою прийшла, Бранн. Нам із нею пошепотітися треба.

− Дея Кахін, дівчинку я вам ну ніяк віддати не можу. Мені король голову за неї відірве, – хитає головою демон. – От якщо він дозволить, тоді інша річ.

− Не відірве, − пирхає відьма і раптом здуває щось з долоні в обличчя Бранну.

Той здригається всім тілом, мотаючи головою. Чхає кілька разів. А бабуся наказує твердо.

– Забирай княжича та веди, куди вів. Королю своєму твердолобому скажеш, що його цукрову завтра поверну. Іди.

І Бранн зовсім несподівано повертається до мене зі скляним поглядом, хапає вовченя за руку і тягне геть, взагалі ніяк не зважаючи на те, що той щосили опирається. І невдовзі я залишаюся віч-на-віч зі старою відьмою.

– Ну, привіт, Аміннаріель, – усміхається та мені, коли стихають їхні кроки й обурені крики хлопця, що рветься мені на допомогу.

І в мене серце в грудях завмирає від страху. Вона знає. Знає.

Підходить ближче, дивлячись на мене з хитрим виразом примружених очей, наче ми з нею давно знайомі.

− Нарешті ти тут. Ходімо зі мною, я маю тобі дещо віддати.

− Звідки ви мене знаєте? – видихаю помертвілими губами.

– Я тебе бачила, дівчинко моя, – стукає пальцем себе по скроні. – І чекала, коли можна буде послати по тебе цього впертого хлопця. Бач який, сам він собі дружину вибере. Тепер, мабуть, горлянки за тебе виривати ладний.

– Не треба горлянки, – хитаю головою.

− Ну це ти вже своєму обраному кажи. Надто він гарячий у тебе. А в нас часу немає тут стояти й чесати язики. Ходімо, кажу.

Ще й руку простягає.

Напевно, це безглуздо. Аєдан точно буде страшенно злий. Але я раптово починаю відчувати, що дійсно маю піти з нею. Немов якесь внутрішнє чуття штовхає взятися за зморшкувату долоню і піти за старою відьмою до затягнутої тінями ніші, звідки вона вийшла. Я відчуваю подих Пресвітлої на своєму чолі. І її волю у тому, що відбувається.