Наталка Шевцова - Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова

От вже ж люди! На диво своїми ж очами дивляться, а вірити відмовляються! Ну, хоч осяювати себе захисними знаками не стали, і на тому спасибі.

– Шеф? Бета? Зак? Сіллі? Турін? – спантеличено перерахувала тих, хто ввалилися в особисті покої Його Високосвітлості Вівіан, намагаючись зрозуміти, що вони роблять у її спогадах. І що саме намагаються їй сказати?

Шеф та колеги розгублено переглянулися між собою, питаючи один одного: «Ти бачиш теж, що і я»?

Тим часом їх помітила Британі й із властивою дітям безпосередністю оголосила:

– О! А я вас знаю! Особливо тебе! Привіт Бета! – Й усе ж з тією ж властивою тільки дітям безпосередністю обняла Ельжбету за пояс, миттєво подолавши відстань, що розділяла їх.

– При-ивіт, – ошаліло відповіла та, одночасно, обійнявши маленьку дівчинку й похитнувшись від несподіванки. – А в мене кров? Бачиш? – Брі сунула їй під ніс роздерту Муром руку.

– Мяув! – винувато похнюпився той.

– І точно – кров! – підтвердив цікавий Сіллі, який не встояв на місці й мало не носом уткнувся у подряпини. – Не-еееймовірно-ооо… – здивовано простягнув він й тут же констатував. – Але факт!

– Це ж означає, що я жива?! – підбадьорена його словами, уточнила малючка.

Проте замість Сіллі їй відповів Закері:

– Схоже на те.

– Жива? – не вірячи перепитала Ельжбета. – Але як? Хіба ж таке можливо?

– Поняття не маю як, але ти її обіймаєш, а я її відчуваю, – знизав плечима не здатний відчувати емоції мертвих емпат. – Та й ауру її я теж бачу…

– Ауру і я бачу, – тоном «знайшов, чим здивувати», відгукнувся Ілберт Смартіс.

– І я, – підтвердив Турін.

Ауру сестри бачив й Ніколас теж, й тим не менш усе ж таки повірити у те, що те, що відбувається перед його очима – реальність – не міг.

– А я знаю, як! Цей подарунок! Але чий, я вам не скажу! Тому що це – таємниця! – хвалькувато оголосило очевидне малеча, підморгнувши при цьому старшому братові й давній подрузі.

– Подарунок? – перепитав Ніколас. Тільки тепер, починаючи вірити, що усе, що відбувається, не плід його уяви. Він попросив Хранительку дозволити Вівіан, Британі та її вихованцям повернутися додому цілими та неушкодженими, і вона зрозуміла це по-своєму.

«Не зовсім так, – почув він у голові, схожий на потріскування дров у каміні, добродушний старечий голос. – «Малеча має рацію, це був саме подарунок. Подарунок Хранительки крижаної пустки тобі. Подарунок, який нічого не коштував їй, здатній повернути до життя цілий народ, і багато що важив для тебе».