Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

і хоча загалом армія ставить власні вимоги вище за вимоги поліції, тут вона готова була до співпраці. Обставини, що оточували смерть Аджименової сестри, привернули увагу світової преси, і медійна буря, що завирувала навколо нікому доти не відомого сапера, не принесла нічого доброго ні йому, ні армії, у якій Аджимен служив. Тож Джону посадили на літак і доправили назад до Британії, де армія дуже постаралася захистити його від жадібної уваги преси.

Чимала частина громадськості вважала, що лейтенант Аджимен має тішитися: по-перше, через те, що повернувся з війни додому, а по-друге — через те, що після повернення на нього очікувало багатство, яке перевищувало найсміливіші мрії. Однак молодий солдат, з яким Корморан Страйк зустрівся за обідом у пабі «Тоттенгем» за десять днів після арешту вбивці його сестри, здавався ворожим і ніби досі не відійшов від шоку.

Обоє чоловіків у різний час жили однаковим життям і однаково ним ризикували. Це породжувало зв’язок, незрозумілий для цивільної людини, і півгодини вони розмовляли винятково про армію.

— Ти спецрозом був, так? — питав Аджимен.— От хто б ще перекуйовдив мені все життя.

Страйк усміхнувся. Аджимен не здавався йому невдячним, хай навіть шви на руці боляче напиналися щоразу, як він піднімав кухоль.

— Мама хоче, щоб я з цього швидше вибирався,— мовив солдат.— Так і каже: от було б добре, щоб воно все було позаду.

Це була перша, непряма вказівка на причини, з яких вони зустрілися, на те, що Джона був не на своєму місці — не зі своїм полком, не в тому житті, яке обрав.

А далі він цілком несподівано почав говорити — так, ніби багато місяців тільки на Страйка і чекав.

— Вона гадки не мала, що у татка була ще одна дитина. Він їй не казав. Він навіть не знав, чи та жінка, Марлен, не збрехала про вагітність. Перед самою смертю, коли він уже знав, що має лічені дні, він розповів мені. «Не засмучуй маму,— сказав він.— Я це тобі кажу, бо вмираю і не знаю, чи не маєш ти десь єдинокровного брата чи сестри». Він казав, що мати була біла і що вона зникла. Можливо, зробила аборт. Щоб мене! Якби ти тільки знав мого татка. Він щонеділі ходив до церкви. Перед смертю прийняв причастя. Я в житті ні на що подібне не міг очікувати. І ніколи не збирався казати мамі про татка і ту жінку. Аж тут ні сіло ні впало — дзвінок. Добре, що я був удома, у відпустці. Правда, Лула,— Джона вимовив її ім’я обережно, ніби не впевнений, що має на це право,— сказала, що якби слухавку взяла мама, вона б одразу перервала дзвінок. Сказала, що нікому не хотіла зашкодити. Вона здалася хорошою.

— Гадаю, вона така й була,— мовив Страйк.

— Так... але хай мені грець, це було так дивно! Ти б повірив, якби тобі подзвонила якась супермодель і сказала, що вона твоя сестра?

Страйк подумав про свою химерну родинну історію.

— Можливо,— озвався він.

— Ну, взагалі так. Нащо їй брехати? Я десь так і подумав. Тож я дав їй свій мобільний, і ми кілька разів розмовляли, коли вона зустрічалася зі свою подругою Рошель. Вона все продумала, тож преса б нічого не дізналася. Мені таке підходило. Я не хотів засмучувати маму.

Аджимен витягнув пачку цигарок «ламберт-енд-батлер» і нервово крутив між пальцями. Мабуть, подумав Страйк з коротким спалахом ностальгії, купив їх задешево в армійському кафе.

— Й от вона мені дзвонить за день до того, як... як це сталося,— провадив Джона,— й аж умовляє прийти до неї. Я вже казав їй, що протягом тієї відпустки не міг з нею зустрітися. Друже, у мене голова йшла обертом. У мене сестра — супермодель. Мама непокоїлася, бо мене відправляли до провінції Гільменд. Я не міг отак сказати їй, що татко мав іншу дитину. Не в той момент. Тож я сказав Лулі, що не можу прийти. А вона аж благала зустрітися до того, як я поїду. Здавалася дуже засмученою. Я сказав, що, може, зумію вийти пізніше, коли мама вже ляже спати. Скажу їй, що пішов випити з другом абощо. Лула сказала, щоб я приходив пізніше — о пів на першу, десь так. І,— мовив Джона, нервово чухаючи потилицю,— я пішов. Завернув за ріг її вулиці... і воно сталося у мене на очах.

Він витер губи рукою.

— Я втік. Просто побіг. Гадки не мав, що й думати. Я не хотів там бути, не хотів нікому нічого пояснювати. Я знав, що Лула мала проблеми з психікою, чув, яка вона була засмучена, коли говорив з нею по телефону, і подумав, що вона мене туди заманила, щоб я побачив, як вона стрибне. Я не міг спати. Був, правду кажучи, дуже радий поїхати. Втекти від усіх тих новин у пресі.

Паб гудів навколо — люди прийшли обідати.

— Гадаю, вона так відчайдушно хотіла тебе побачити через те, що їй перед тим розповіла мати,— мовив Страйк.— Леді Бристоу прийняла багато валіуму. Гадаю, вона хотіла викликати у дівчини докори сумління за те, що та її кидає, от і розповіла те, що весь цей час казав про Джона Тоні: що це він зіштовхнув свого молодшого брата Чарлі у кар’єр і вбив його. Саме тому Лула покинула материну квартиру в такому стані й саме тому дзвонила дядькові — хотіла знати, чи є в тій історії зерно істини. І гадаю, що вона так відчайдушно хотіла тебе побачити, бо прагнула мати людину, якій можна довіряти і яку можна любити. Її мати була нестерпна і вмирала, дядька Лула ненавиділа, а тепер їй ще й сказали, що її прийомний брат — убивця. Вона, мабуть, була у розпачі. І гадаю, що їй було страшно. Напередодні Бристоу намагався змусити її дати йому грошей. Мабуть, вона боялася того, що ще він може зробити.

Паб повнився голосами й дзвоном кухлів, але голос Джони чітко прозвучав над усім гамором.

— Я радий, що ти зламав цьому покидьку щелепу.

— І ніс,— весело додав Страйк.— Пощастило, що він устиг устромити у мене ножа, бо сказали б, що я перевищив межі самооборони.

— Озброєний прийшов,— задумливо мовив Джона.

— Звісно ж,— кивнув Страйк.— На похороні Рошель моя секретарка на моє прохання згадала у розмові з ним, що я отримую погрози від божевільного, який хоче