Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

будь-якого матеріального агента супроти тієї сутності, яку Вілбур Уотлі залишив після себе, — сутності, що загрожує самій Землі, невідомій сутності, що вже за кілька днів мала постати у всій своїй могуті, ставши достопам’ятним Жахіттям Данвіча.

Понеділок для доктора Ермітеджа нічим не відрізнявся від неділі, бо ж завдання, за яке він узявся, вимагало безкінечних досліджень та експериментів. Усі подальші наради стосовно страхітливого щоденника привели до чималих змін у планах, і він знав, що навіть у кінці можуть виникнути непередбачені ускладнення. До вівторка, коли у нього вже була доволі чітко окреслена схема дій, Ермітедж вирішив, що упродовж тижня слід навідати Данвіч. Але у середу на нього чекав справжній шок. У самому куточку Аркгемського Вісника була вміщена маленька жартівлива замітка з Ассошіейтед Пресс, яка оповідала про велетенського монстра, вирощеного в Данвічі на бутлегерському віскі. Геть сторопілий Ермітедж тільки й зміг, що зателефонувати Райсу і Морґанові. Їхня бесіда затяглася до глибокої ночі, а наступного дня всі вони у страшенному поспіху готувалися до від’їзду. Ермітедж знав, що він заграє зі страхітливими силами, проте не бачив іншого способу впоратися з наслідками значно серйознішого і зловіснішого втручання, яке вже відбулося.

IX

Рано-вранці Ермітедж, Райс і Морґан сіли в авто і вирушили в Данвіч, діставшись села десь о першій годині після обіду. День був дуже погожий, однак навіть у найяскравішому сонячному промінні здавалося, ніби понад дивними куполястими пагорбами і глибокими тінистими байраками цього краю витав мовчазний жах, якесь лиховісне знамення. На тлі ясного неба на вершинах гір вимальовувалися понурі камінні кружала. З атмосфери гнітючого мовчання, що панувала у крамничці Озборна, вони зрозуміли, що трапилося щось страхітливе, а невдовзі почули про знищення будинку і родини Елмера Фрая. Все пообіддя вони їздили околицями Данвіча, розпитуючи місцевих про те, що трапилося. Потім, відчуваючи все сильніший страх, самі оглянули жалюгідні руїни будинку Фрая, помережані слідами липкого дьогтю, роздивилися нечестиві сліди на подвір’ї Фрая, понівечену худобу Сета Бішопа і величезні просіки в заростях у різних кінцях селища. Ермітеджу видавався надзвичайно важливим слід, що тягнувся угору і вниз Вартовим Пагорбом, тож він довго розглядав моторошний, схожий на вівтар камінь на верхівці.

Зрештою вони, дізнавшись про бригаду поліції штату, яка прибула того ранку із Ейлзбері отримавши повідомлення про трагедію Фраїв, вирішили розшукати цих полісменів і порівняти результати обстеження місця події. Втім виявилося, що це зробити непросто — їм не вдалося знайти жодного сліду тієї групи, хоч де вони шукали. Вони уп’ятьох приїхали машиною, однак зараз та стояла покинута біля руїн на подвір’ї Фраїв. Місцеві, які незадовго перед тим розмовляли з полісменами, спершу здавалися не менш приголомшеними, ніж Ермітедж та його колеги. А тоді старий Сем Гатчінз, про щось задумавшись, раптово зблід, штовхнув ліктем Фреда Фарра і, показуючи на мокрий глибокий байрак, що зяяв неподалік, сказав:

— Боженько, — видихнув він, — Я жи їм казав не йти в тоту лощовину, та й не думав, шо хтось би захтів, як тамка і сліди, і сморід, і тоті дрімлюги, котрі завивают десь глибоко…

Тут усі — місцеві й приїжджі — відчули немов поза їхніми спинами дунуло холодним вітром, та інстинктивно нашорошилися, мимоволі дослухаючись. Ермітедж, вперше реально зіткнувшись із жахом та його страхітливими наслідками, здригнувся від відповідальності, яку, як він тепер збагнув, тепер цілковито лежала на ньому. Скоро настане ніч, а саме тоді ця велетенська потвора виходить на свої страхітливі лови. Negotium perambulans in tenebris[221]… Старий бібліотекар подумки повторив формулу, яку він завчив напам’ять, і міцніше стиснув інший клаптик паперу, на якому було записано ще одну формулу, яку він ще не встиг завчити. Потім перевірив, чи працює електричний ліхтарик. Попереду нього Райс витяг з валізки металевий розпорскувач, такий, яким користуються для знищення комах; Морґан же дістав із чохла свою крупнокаліберну гвинтівку, хоч колеги і застерігали його, що їм ніяк не допоможе матеріальна зброя.

Ермітедж, який уже прочитав той страхітливий щоденник, занадто добре знав, чого їм можна чекати, проте він вирішив зайвий раз не лякати і так настрашених мешканців Данвіча жодними словами чи натяками. Він сподівався, що з усім можна буде впоратися, не розкриваючи людям справжньої природи того, що вирвалось на волю і загрожує світові. Коли згустилися сутінки, місцеві мешканці квапливо позникали у своїх домівках, намагаючись відгородитися від зовнішньої загрози, хоч попередній досвід і переконував, що всі людські замки і засуви не порятують від сили, здатної згинати дерева і трощити будинки. Вони лише похитали головами, почувши про план новоприбулих зостатися на чатах серед руїн ферми Фраїв біля долини; розходячись по домівках, вони не надто сподівалися ще раз побачити вчених живими.

Тієї ночі під пагорбами гриміло, а дрімлюги загрозливо верещали. Аж ось вітер, що дув із Долини Холодного Джерела, наповнив важке нічне повітря нестерпним смородом; усі троє колись уже чули цей сморід, коли стояли біля конаючої істоти, що п’ятнадцять років жила у напівлюдській личині. Але жах, у пошуках якого вони сюди прийшли, не з’явився. Хай що було там унизу, воно вичікувало, а Ермітедж застеріг колег, що спроба напасти на нього у темряві буде самовбивчою.

Удосвіта нічні звуки позатихали. Настав бляклий, безбарвний день, коли-не-коли засівалася мжичка, за пагорбами на північному заході громадилися все важчі й важчі хмари. Аркгемці уже й не знали, як бути. Заховавшись від дощу в одній з кількох уцілілих прибудов обійстя Фраїв, вони обговорювали свої подальші дії: вичікувати далі, а чи навпаки — розпочати активну фазу і спуститися до байраку в пошуках тієї безіменної страхітливої істоти. Дощ уже не накрапав, а періщив, з-поза далеких обріїв глухо гуркотів грім. Небосхилом шугали блискавиці, одна вдарила просто поруч, ніби націлюючись у самі глибини байраку. Небо геть потемніло, тож чоловіки могли лише сподіватися, що буря буде короткою і після неї швидко проясниться.

Було все ще дуже темно, коли, може за якусь годину, внизу на дорозі залунав безладний хор збентежених голосів. Наступної миті на дорозі з’явився гурт чоловіків, був їх добрий десяток. Вони бігли в їхньому напрямку, щось кричачи, дехто навіть істерично плакав. Хтось із передніх, схлипуючи, почав оповідати, і аркгемці здригнулися, коли усвідомили зміст сказаного.

— Ой Боженьку мій, Боженьку, — надривався голос. — На ново воно пішло, і тетерка при дні! На воли — на воли в’но і рухаєси просто теперка, і Господь ’го знає, кгди в’но прийде по всіх нас!

Тут чоловік замовк, але наступний підхопив його оповідь.

— Десь може з годину тому Зебу Уотлі позвонили на телефона, і тото була пані Корі, жонка Джорджа, та шо жиє внизу за розхрестям. Каже, той фацет, Лютер заганяв худобину від грози, як дужа громовиця влупила, аже увидів, як дерева позагиналиси в усті байрака — тамка з єнчого боку — і почув той самісько запах, як коли знайшов був тоті дужі сліди в тамту неділю. І каже, шо гучали їкісь звуки, тагі шось ляскало ци тріщало, як‑то кгди кущі та дерева ломляться, і такой всі дерева там біля теї дороги були повалені на їден бік,