Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

Мотря бігла до чотирикутника, за нею ледви наспівала Обидовська. Обох лиця паленіли, очі горіли. Виглядали, як валькірії.

Козаки розступалися перед ними, лиш трабанти загороджували їм дорогу довгими, рівними шаблями.

— Іване Степановичу! — крикнула Мотря. Гетьман озирнувся і дав трабантам знак, щоб перепустили пані.

Щолиш тепер зіскочив з коня і подав їм руку.

— А ви тут чого? — спитав подібно, як Чуйкевич.

— Ваша милосте, кінчайте скорше діло і доганяйте короля! — говорила, ніби приказувала Мотря.

— Ого! Скучилося королеві за мною?

— Діло поважне. Переловили ми шпига.

— Без шпигів війни не буває.

— Він москалям вість про похід на Гадяч подав. Це ви з передньою царською сторожею б'єтеся, а за нею велика сила йде. Захопить вас.

Гетьман глянув на Мотрю. Коли би хто другий з такою вісткою прийшов, то розпитував би, який це шпиг, де, коли і як зловили, але Мотрі не питав.

— Спасибі. Діло дійсно, як бачу, поважне.

Скочив і казав трубіти до збірки.

— Ще лиш часочок, — просив Мручко, почувши голос сурми. — Як же їх без науки лишати? Роззухваляться дуже.

Сурмачеві довелося вдруге сурмити, щоб відірвати завзятого сотника від останніх москалів, що все ще ставили опір.

— Овва! Не люблю я такого поспіху, — жалувався Мручко, витираючи шаблю до кінського хребта. — Негарно переривати чоловікові діло.

Але довідавшися, на яке тут діло заноситься, гукнув на Сидора:

— Бери, сирото, два десятки щокращих моїх козаків і скачи до скриньок. Але вважай! Їх, а не Одарки пильнуй. Бе-ре-жись!.. А я, — додав, — на цей раз біля гетьмана залишуся. Може, тут краще пригоджуся.

XIX

Та на цей раз біля гетьмана Мручко не пригодився. Москалі зайняли опущені Ромни і своїм старим звичаєм взялися їх грабувати. Знали, що роменці заробили дещо на шведах і козаках за квартири, за їжу, горілку і всякі вислуги, і як же воно було би, щоби ці гроші не перелилися в бездонні московські кишені?

Почали їх переливати разом з людською кров'ю, і, відбираючи гроші, відібрали не одному життя.

Тямили Ромни половців і татар, але коли би вони балакати вміли, то, мабуть, і сказали би нам, що воїни Петрові страшніші від тамтих.

Зайняті грабіжем, насильством над жінками і безпотрібним кровопроливством "от нічего ділать", навіть не прібували доганяти гетьмана.

Даром командант давав такий приказ, даром сурмачі по цілім городі бігали й сурмили на збірку. Хоч ти йому до уха труби, то він не рушиться з місця, поки не вкраде, не обрабує і не вб'є.

— От тобі народ! —жалувався пузатий майор.

— Дисципліни нікак не панімаєт.

— Широка руская натура, — потішав його ад'ютант.

— Коли б нам так із-за тої широкої натури та не було завузьке.

— Тобто як?

— В дибах або у петлі.

— Божа воля.

— Божа і царева, — заспокоювали себе з монгольським фаталізмом. І що їм другого було робити? Тут не щодесятого, а щодругого треба би було вішати за грабіж та кровопроливство.

І хто це мав робити? Тих кількох старшин, що на війну гляділи, як на прикру конечність, а не як нагоду до широкої забави?

Тому-то не лиш козацький обоз, але й гетьман зі своїми сердюками й компанійцями щасливе добулися з халепи, в яку так несподівано попали були в Ромнах. Вночі прибули до Липової Долини, якраз в половині дороги з Ромнів до Гадяча. Вся Липова Долина кишіла людьми, шведами й козаками. Багатьом доводмлося ночувати під голим небом. Перевертали сани, складали одні біля других, зв'язували, щоб вітер не порозтручував, захищувалися від бурі і від стужі, як могли. Одного цілого плота, одних воріт у Липовій Долині не лишили.

Була це та славна, люта ніч з 29 на 30 н. ст. грудня, якої найстарші люди на Україні не затямили і про яку діди внукам своїм розказували.

Місцевий священик казав відчинити церкву, і цілу ніч правили там молебен і читали часи, щоб хоч деяка часть людей могла таким чином захиститися перед вітром і стужею.

Кругом церкви і скрізь по садах, городах і полях горіли огні. Ломили й рубали безпощадно де яке дерево було, бо й так не було надії, щоб перезимувало щасливо, навіть хрести з могилок приносили, бо Бог гріха простить. Новий хрест вистружеш і поставиш, а як задубіє чоловік, то вже його не поставиш на ноги.

Але й огонь піддавався силі морозу. Ті, що сиділи біля нього, гріли груди, а мерзли в плечі, то знов гріли плечі, а мерзли в груди. Не один як тієї ночі не задубів, так зараз-таки другої днини на запалення легенів зліг. Навіть горілка у пляшці замерзала, бо кріпкої ти за жадні гроші не дістав, лиш сильно розпущену водою.

Найвідважніші й найхоробріші вояки попадали в розпуку. То зривалися й гуляли якогось божевільного, до нічого не подібного танка, то, підіпхавши ноги під себе і знітившися, як карлики які, притулювалися до себе тісно-тісно, дзвонили зубами й вили, поки їм запарі в руки й ноги не позаходили і поки люте зимно не перемінилося в передсмертне тепло. Тоді ввижалося їм весняне сонце, пахли вишневі сади, бриніли бджоли, й вони засипляли навіки, щасливі, що позбулися свідомості терпіння. Так застав не одного блідий ранок 30 грудня, так не оден і залишився у тій Липовій Долині, що перемінилася в долину ледяної смерті.

Ранком двигнув гетьман свою невеличку армію і в Русанівці дігнав королівський двір. Король був у бадьорому настрою.

— Але ж бо у вас мороз! — говорив, вітаючи гетьмана.

— Козацький! — відповів, притакуючи, гетьман.

— Дійсно, багато дечого у вас на велику міру, край, урожайність землі, літом спека, а зимою мороз. Сподіюсь, що й народ виросте тут до великих діл спосібний.

Гетьман усміхнувся гірко.

— Коли б не надія, що так, то чи хотілося б мені двигати на своїх старечих плечах такий тягар, як нині?

— Треба, треба! — повторяв король, доторкаючись пальцями відмороженого обличчя. — Для будучності живемо, для майбутнього, бо теперішність нецікава, правда,