Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

Сонце звертало з полудня, як врешті висунулася з Ромнів довга валка саней. Були звичайні, якими дрова з лісу возять, тільки сильніші і довші, навантажені усяким добром і шкурами або надехченими полотнами вкриті. Але були й на високих копаницях, з довгими крилами, з гарно повирізьблюваними плечима й химерно повигинаними грудьми, мальовані, визолочувані, з будами або без буд, та зате повні вовчих і медвежих шкур, у яких поринали пані, панночки й діти, пообв'язувані й посбтулювані, як кукли, бо мороз був тріскучий, аж свічки займалися в очах.

Напереді їхав Мручко зі своєю сотнею. Як ока в голові пильнував скриньок з гетьманським золотом і сріблом.

— Отеє і є тая муніція найважкішого калібру, — приговорював, — без котрої на війні, як без рук. Бе-ре-жись!

Боками скакали на баских конях молодші зі старшин. Приставали до саней і питалися, хто жінки, а хто знайомої дівчини, як себе почувають?

Їхали шляхом, котрим перед якою годиною перейшла шведська армія. Шлях був розбитий, місцями глибоко повиорюваний гарматами, ніби велетенськими плугами, то гладкий із затоками, то знов ямистий, або з кучугурами снігу, бо вітер віяв і віяв, ніби хотів завіяти всякого, хто замість за печею сидіти, сміє виходити йому назустріч у поле.

— Де-не-де з тих кучугурів торчали задерті вгору копаниці, або дишель, як журавель, знімав високо шию, або кінь задирав ноги і костенів.

Стада галок крякали, билися, сварили.

Здалеку виглядало, буцім якась велика чорна хоругов маяла над валкою.

Гетьман зі своїми сердюками, з половиною тисячки компанійців Кожухівського та ще з сотнею Андріяша замикав тую довгу валку саней, людей, коней, собак і худоби.

Минали церкву, рідли міські будинки, починалися хати передміщан, як нараз з бічних вулиць почулося дике: "І-і-і!" та грімке "Гура!"

Калмуцькі баранячі кожухи і зелені драгунські каптани вискакували з поперечних вулиць, з садів, з огородів, з-поза хат, як чорти, випущені з пекла. Посипалися стріли з калмуцьких луків, засвистіли кулі з драгунських ваганів, наїжилися списи і блиснули шаблі.

Кардові трабанти окружили гетьмана. Прискочив Орлик, Чуйкевич, Ломиковський. Почався бій в обороні гетьмана, бо всякий розумів, що москалям хочеться його живцем узяти Хтось їм доніс, що шведи з Ромнів відійшли, а лишився тільки гетьман зі своїми вірними козаками та з табором, понад міру й потребу великим. Отож і захотіли вони скористати з доброї нагоди, щоб запопасти того, за якого цар готовий був дати великі гроші і ще більші почесті, щоб тільки пімститися на кім, бо ніщо його так не дратувало, як незаспокоєна пімста.

Напад був так несподіваний і напрасний, що годі було в перший мент думати про якийсь план бою. Стихійно одні скупчилися біля вожда, а другі кинулися на напасників з шаблями, бо на кулі не було часу ані місця.

Не був це бій, а ціле множество двобоїв дуелів, великий кривавий герць.

Як заскочені знічев'я тигри, кидалися компанійці Кожухівського на ворогів, оден на двох, а то й на трьох навіть, із завзяттям, яке дає чоловікові крайна конечність, билися на шаблі, на ножі, навкулачки, не жаліючи ні нігтів, ні зубів. Напасники, втративши силу першого розгону і тую сміливість, яку дає звичайно наступ, стали подаватися за брами, за ворота, за плоти. Компанійці і туди йшли за ними. Тріщали плоти, валилися ворота, на порогах хат качалися люди в смертельних обіймах, гнули, ломили, кусали себе.

Між тим чотирикутник, що утворився кругом гетьмана, насилу і не без страт пробивався вперед, щоб видістатися з вулиці на поле, де можна б було зробити вжиток з самопалів.

Гетьман, подаючися, придумував план тієї несподіваної баталії, коли нараз перед ним знялася курява, ніби буревій від Гадяча на Ромни летів.

Мручкова сотня і сто Андріяшових компанійців летіло гетьманові на поміч. Напереді Мручко з шаблею в руці і з прокльонами на устах, як бог помсти.

Перешуміли попри чотирикутник, розділилися надвоє і ніби двома мітлами вулицю мели, одні вправо, а другі вліво. Списами пригводжували калмуків до частоколів, шаблями розколупували зелені каптани надвоє, за втікачами з ваганів кулі посилали.

— Отак вам, козулупи калмуцькі, отак вам, медляки московські! Провчу я вас, випортки гемонські, як на гетьмана нападати. Бач, чого Москва захотіла! А дзюськи не хоч! Не давайте їм пардону, хлопці, кінчайте бішених собак, що на чесних людей з-поза плотів скачуть! — гукав сотник Мручко, кидаючи собою на гетьманському булані від одного боку вулиці до другого. Сидір біля нього.

— Так його, іродового випортка, за кривди наші, за муки братів, за зруйнований Батурин!

Довго здержувана злість і помста, що в серцях накипіла, перемінялася в енергію м'язів, нездержану, стихійну.

Від Гадяча знов закурилася дорога. Вітер нею в Ромни гонив. На санях візник і дві жінки. Чуйкевич Мотрю пізнав і поскакав назустріч. Біля Мотрі сиділа Обидовська. Обі горіли від морозу і від зворушення.

— А ви чого? — крикнув Чуйкевич і зараз таки схопився: — Як можна! Тут небезпечно!

— Тому й ми тут, — відповіла Мотря.

— Божевільна? Бачиш? Бій!

— Не балакай багато. Де гетьман? — і вискочила з саней. За нею Обидовська.

Якась куля заблукалася й перелетіла попри них.

— Мотре, стривай! — кричав Чуйкевич і силувався вдержати її біля саней.

— Пусти! Де гетьман — чуєш?

— В чотирикутнику, перед нами, безпечний. В чотирикутнику серед трабантів і сердюків сидів на коні гетьман, випрямлений, спокійний, о двадцять літ молодший. Даром підбігали до нього то Орлик, то Войнаровський і просили, щоб зіскочив з коня, бо москалі прицілюються до нього, — не слухав. Казав, що йому з коня краще видно.

— Цей також буцім смерті собі шукає, — шепнув оден із королівських трабантів до свого найближчого сусіда.

— Як наш король.

— Дібралися, як зі свічкою в днину.

— І вожд не дурний з нього.

— Гарні прикази дає. Стереблять Москву.

Балакали сміло, бо ніхто їх мови не розумів. А козаки і справді теребили драгунів і калмуків. Чимраз жалібніше лунало дике "І-і-і!", і чимраз слабше ревіло "Гур-ра!". Не були це вже крики надійної побіди, лиш болючі верески погрому. Чимраз менше баранячих тулубів і зелених каптанів вискакувало з поперечних улиць, а чимраз більше людських тіл валялося в снігу. Сніг був не