Болеслав Прус - Фараон

підтвердили слова жерця, додавши, що далеко на півночі вода дуже часто перетворюється на камінь, а пара — на білу сіль, яка, проте, не має ніякого смаку, а тільки щипає за пальці й викликає біль у зубах.

Царевич дедалі більше дивувався мудрості Пентуера.

Тим часом з північного боку небо прояснилось, з’явилося сузір’я Ведмедиці, а в нім — зірка Есхмун. Жрець, ще раз проказавши молитву, заховав у торбу свого чародійного божка і звелів загасити смолоскипи, лишивши тільки тліючий шнур, який зберігав вогонь і поступовим згоранням відзначав години.

Царевич, наказавши своєму загонові не послаблювати пильності, відійшов з Пентуером на кілька кроків уперед.

— Пентуере, — мовив він, — з цієї хвилини призначаю тебе моїм радником і на теперішній час, і на той, коли боги зболять віддати мені корону Верхнього і Нижнього Єгипту…

— Чим я заслужив таку ласку?

— На моїх очах ти зробив кілька чудес, що свідчать про твою велику мудрість і про владу над духами. Крім того, ти готовий був урятувати мені життя. Тому, хоч ти й вирішив ховати багато чого від мене…

— Прости, достойний повелителю, — перебив жрець. — Зрадників, коли вони будуть тобі потрібні, ти завжди знайдеш за золото й дорогоцінне каміння навіть між жерцями. Але я не хочу належати до них. Подумай сам: якби я зрадив богів, чи була б у тебе певність, що я й з тобою так не вчиню?

Рамзес замислився.

— Мудрі твої слова, — відповів він. — Але мені дивно, — чому ти, жрець, так доброзичливо ставишся до мене? Рік тому ти благословив мене, а сьогодні не дозволив самому їхати в пустелю і зробив мені великі послуги.

— Бо відкрили мені боги, що ти, достойний володарю, якщо схочеш, можеш врятувати від злиднів і поневірянь нещасний єгипетський народ.

— Що обходить тебе цей народ?

— Бо я вийшов з нього… Мій батько й брати цілими днями черпали воду з Нілу, і їх били киями.

— А як же я можу допомогти народові? — спитав царевич. Пентуер пожвавішав.

— Народ твій, — мовив він схвильовано, — надто багато працює, платить непосильні податки, терпить злидні і утиски. Важка селянська доля!..

«Хробак пожер одну половину його врожаю, носоріг — другу; на полях — сила мишей; налетіла сарана, витоптала худоба, горобці виклювали, а що лишилося на току — покрали злодії. О, горе хліборобові! А тут ще причалює до берега писар і вимагає податку. Помічники його принесли киї, а негри — пальмові різки. Вони кажуть: «Віддай зерно!» — «Нема нічого». Тоді хлібороба б’ють, розтягаючи на землі, зв’язують і кидають у канал вниз головою, і він захлинається там. Жінку його зв’язують перед ним, і дітей також. Сусіди тікають, рятують свій хліб».

— Я бачив це сам, — відповів замислено царевич. — І навіть прогнав одного такого писаря. Але хіба я можу бути всюди, щоб запобігати несправедливості?

— Ти можеш, володарю, наказати, щоб людей не мучили марно. Можеш знизити податки, визначити селянинові дні відпочинку. Можеш, нарешті, подарувати кожній родині хоча б маленький клаптик землі, з якого урожай належав би тільки їй, щоб вона могла прохарчуватися. Інакше люди й далі живитимуться лотосом, папірусом та дохлою рибою, і врешті твій народ захиріє… Але якщо ти виявиш йому свою ласку, він процвітатиме.

— Я й справді зроблю так! — вигукнув царевич. — Адже добрий господар не допускає, щоб його худоба гинула з голоду, працювала над силу, щоб її кожної хвилини били киями. Це треба змінити!..

Пентуер зупинився.

— Ти обіцяєш мені це, достойний володарю?..

— Присягаюсь! — відповів Рамзес.

— Тоді і я присягаюсь, що ти будеш найславетнішим фараоном, який потьмарить навіть славу Рамзеса Великого! — вигукнув жрець, вже не володіючи собою.

Царевич замислився.

— Що ж ми зробимо вдвох проти жерців, які мене ненавидять?

— Вони бояться тебе, володарю, — відповів Пентуер, — Бояться, щоб ти передчасно не почав війну з Ассірією…

— А що ж їм з того, якщо війна буде виграна?.. Жрець схилив голову й розвів руками, але мовчав.

— Тоді я тобі скажу! — вигукнув збуджено царевич. — Вони не хочуть війни, бо вони бояться, що я повернуся з неї переможцем, з величезними скарбами, женучи перед собою невільників… Вони цього бояться, бо хотіли б, щоб кожен фараон був безсилим знаряддям у їхніх руках, непотрібною річчю, яку можна відкинути коли їм заманеться… Але зі мною цього не буде. І я зроблю те, що хочу, на що маю право як син і спадкоємець богів, або… загину…

Пентуер відсахнувся і зашептав закляття.

— Не кажи так, володарю, — промовив він збентежено, — щоб злі духи, які кружляють над пустелею, не підхопили твоїх слів… Слово, запам’ятай це, володарю, мов камінь, кинутий з пращі, ударившись об стіну, може відскочити і влучити в тебе самого…

Царевич зневажливо махнув рукою.

— Все одно, — відповів він. — Не варте нічого таке життя, де кожен зв’язував би мою волю… Як не боги, то пустельні вітри; як не злі духи, то жерці… Це така має бути влада фараона?.. Я хочу робити те, що я хочу, і складати про це звіт лише моїм вічно живим предкам, а не якійсь голеній голові, що нібито тлумачить мені волю богів, а насправді захоплює владу й наповнює свою скарбницю моїм добром!..

Раптом за кілька десятків кроків від них розлігся дивний крик — щось середнє між іржанням та меканням — і промайнула якась, велетенська тінь. Вона мчала, як стріла, і, наскільки можна було роздивитись, мала довгу шию й горбату спину.

В загоні царевича знявся зляканий гомін.

— Це гриф!.. Я добре бачив крила!.. — вигукували азіати.

— Пустеля кишить потворами!.. — додав старий лівієць. Рамзес був спантеличений; йому теж здалося, що ця тінь

мала зміїну голову і щось схоже на короткі крила.

— Невже й справді, — спитав він жерця, — в пустелі з’являються потвори?

— Безперечно, — відповів Пентуер, — у таких відлюдних місцях снують злі духи, що втілюються в найнезвичайніші потвори. Але мені здається, що це була якась тварина. Вона була схожа на засідланого коня, тільки більша й швидше бігла. Мешканці оазисів кажуть, що ця тварина може зовсім не пити води або принаймні п’є дуже рідко. Якби воно так і було, наші нащадки могли б переїздити пустелю на цій дивній тварині, яка сьогодні викликає лише страх.

— Я б не насмілився сісти на спину такій потворі, — відповів царевич, похитавши головою.

— Це саме казали наші предки про коня, що допоміг гіксосам підкорити Єгипет, а тепер став необхідним для нашого війська. Час дуже змінює людські думки, — мовив Пентуер.

На небі зникли останні хмари. Настала ясна ніч. Хоч місяць ще не