Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

до лави, він кинув двом молодим жигітам, які стояли на березі, край довгого аркана. Вони перекинули аркан через плече і потягли човна вздовж берега проти течії. Сеїль допомагав їм, відштовхуючись від дна річки довгою жердиною.

Човен минув ряд вулиць слободи, що доходили до самої річки. Абай бачив підлітків і молодиць з коромислами та відрами, що йшли по воду; босоногі водовози, шмагаючи коней, в’їжджали просто в ріку зі своїми червоними і синіми бачками. Під ясним полуденним небом вода Іртиша здавалася сьогодні особливо прозорою, вона вилискувала то яскравою зеленню, то густою блакиттю. Абай дивився на воду і думав про те, яку страшну заразу несуть у собі спокійні й величні струги Іртиша! Але де взяти незаражену воду? Назви її отрутою, все одно мешканці вбогих саманних халуп у Верхніх і Середніх Жатаках будуть черпати воду з річки. Більше ніде її взяти.

Човен посувався повільно. За літо Іртиш дуже обмілів, і Сеїль, закотивши холоші мало не до живота, раз у раз ліз у воду, щоб підштовхнути корму.

Абай знав, що у човняра загинули від холери двоє маленьких синів, та й жигіти, які тягли аркан, теж недавно втратили близьких — один матір, а другий — дружину. Він хотів поговорити з Сеїлем, але той сам звернувся до Абая:

— Скажіть, Абай-мірза, що нам робити? Невже всі ми повинні загинути? У мене залишається тепер одна надія — на старшого сина, йому минуло нещодавно п’ятнадцять років. Адже він теж хворів на холеру, а вцілів. У нас одразу занедужало троє, і я вже думав: усьому край. Аж ні, двоє молодших померли, а цей, бач, вичуняв… От я і хотів спитати у вас, Абай-ага, чи може людина знову захворіти на холеру, якщо першого разу видужала? Коли, боронь боже, загине і старший, то дружина моя і мати помруть з горя!..

Абай полегшено зітхнув: він міг заспокоїти бідного човняра.

— Удруге не хворіють, Сеїль. Твоє щастя, що хоч один твій син живий лишився…

— Спасибі, Абай-ага, за добре слово!

Човен переплив Великий Іртиш і наблизився до невисокого, але крутого берега Зеленого острова. Жигіти, що сиділи якийсь час на веслах, знову вистрибнули на берег і повели човна на кодолі протокою Кара-Су, що підходила до самісінького міста.

Окрім Абая, у човні було чоловік з десять, в тому числі дві татарки у чорних халатах, напнутих на голову, з старанно закутаними обличчями. Коли треба було полегшити човна, пасажири зійшли на землю і рушили берегом. Вийшли й татарки. Абай хотів піти за ними, але Сеїль затримав його:

— Нічого, сидіть, Абай-ага!

— Жінки зійшли, незручно. Я ж здоровий.

Човняр, усміхнувшись, блиснув білими зубами:

— Жінки втомлюються, коли не йдуть пішки. Сидіть, сидіть!

Залишившись у човні вдвох з Абаєм, Сеїль почав розповідати, які чутки ходять у Нижніх Жатаках про Сармоллу.

— Чи правда, Абай-мірза, що на нього в’їлися імами Верхньої і Нижньої мечетей за те, що він сказав: «Не кличте мулл, ішанів і ходжів на жаназу, не збирайте людей біля небіжчиків, і тоді холера піде на спад. Нехай хоч усі мулли залишаться без зиску, аби тільки народові стало легше». Чи відомо це вам? Ну, то знайте: мулли вирішили уколошкати його, звісно, не своїми руками; вони для цього людей підмовили. Так подейкують…

— Від кого це ти чув? — занепокоївся Абай.

— Не питайте, мірза, знаю тільки, що це правда.— Сеїль стишив голос: — Вони навмисне поширюють чутки, нібито Сармолла злигався з російськими попами і нацьковує мусульман проти імамів та хазретів… Є в слободі торговець Отарбай, дуже грубий і забіякуватий. Коли у нього не вистачає слів для лайки, він хапається за камчу чи за обушок. А дружок його, Корабай, ще гірший. Вони зв’язані зі злодіями і вбивцями. Я живу поблизу від Отарбая, і два дні тому мені одна вірна людина сказала, що Отарбай і його приятель поклялися уколошкати Сармоллу…

— Коли це ти чув?

— Два дні тому. Увечері в минулий четвер.

Абай печально похилив голову: це ж він послав Сармоллу до людей, підказав йому ті слова й думки, які викликали проти нього ненависть духівництва. Хоч би чим керувався Сармолла, бідний люд вірив його словам, віддаючи їм перевагу перед усіма повчаннями і напученнями отців духовних. Народ розумів — Сармолла не побоявся виступити, хоч його життю загрожує небезпека. Хай у нього свої рахунки з муллами, але зараз ті слова, сказані ним проти хазретів, добрим зерном падають в душу народу. А чи не повинен Абай робити те ж саме, що робить Сармолла?

Знову взявши пасажирів, човен обійшов острів і вийшов до протоки Кара-Су. Попереду розкинувся Семипалатинськ. Прямі й широкі вулиці міста збігали до Іртиша. Впадала в око біла багатоповерхова будівля парового млина, що належав купцеві-татарину Мусіну. З високого цегляного димаря густими клубами шугав чорний дим. З-за млина визирав великий білокам’яний будинок — окружний суд, а поблизу нього серед кам’яниць стояла Плещеєвська церква. З її дзвіниці линув веселий передзвін, перекликаючись із густим гудінням дзвонів кафедрального собору. В це гудіння дзвонів, що урочисто пливло над великим російським містом, пустотливо вривався пронизливий свист парового млина.

Сеїль повернув човна до берега, де вже очікували нові пасажири. Абай знову звернув увагу на закутаних у халати мовчазних татарок, які немовби втілювали в собі німе терпіння темних людей, беззахисних перед лицем нещастя…

— Я не збираюся догоджати хазретові,— говорив Сеїль, спритно орудуючи жердиною.— Моя душа більше довіряє Сармоллі. Недарма він сказав, що друг народу Абай думає так само.

Сеїль понизив голос, щоб його не почули люди, які стояли на березі, і продовжував:

— Кажуть, Сармолла був у вас перед сваркою з муллами і радився з вами? Тому мешканці Верхніх і Нижніх Жатаків і повірили його словам, розумієте?

Тут човен підплив до берега і зашкріб дном по прибережній ріні.

— Я все зрозумів, Сеїль, і дуже вдячний тобі! — сказав Абай тихо.

Люди, що чекали на березі, швидко заповнили човен.

Човняр перевіз пасажирів через протік Кара-Су. Абай піднявся останнім. Човен дуже захитався під тягарем його повного тіла. Сеїль узяв Абая під лікоть і, обережно підтримуючи, допоміг зійти на берег.

3

Проминувши паровий млин, Абай вийшов на майдан і озирнувся. Майдан був безлюдний, візників не було, і довелося йти пішки. Тут не те, що в слободі,— і сліду трави нема на вулицях. Абай важко ступав глибоким пухнастим піском, який раз у раз набивався в кебіси. Ступнеш, а нога сповзає назад, немов у коня, що глину місить. Добре ще, що гаряче повітря