Юрій Володимирович Сорока - Хотин

Нарешті жінка заспокоїлась і лише схлипувала, весь час благаючи Бога нагородити спасителя-козака. Андрій присів біля дівчинки.

— Ну що, тепер не боїшся? — запитав у неї весело.

— Тепер ні.

— От і добре! Нема чого їх боятись. А звати тебе як?

— Яринкою.

— Гарне ім'я! Як сонечко. Звідки ти, Яринко?

— Ми з бабусею зі Жванця… Тараса Коваля знаєте?

— Ні, не знаю, — знизав плечима Андрій.

— То мій татко, він теж у війську.

— Добре! Скоро, мабуть, повернеться, війні вже кінець. А я Андрій Кульбаба з Низового коша. Років скільки тобі?

— Десять.

— О! Та ти ще зовсім маленька! Ну, а підростеш, підеш за мене?

Яринка миттю зашарілася і опустила очі, але, ні на хвилину не задумавшись, відповіла не по-дитячому твердим голосом:

— Піду!

— Ну, то кажи батькові, нехай років через сім сватів чекає! Он, — Андрій показав на запорожців, що стояли неподалік, — весь курінь у свати приведу!

Андрій похапцем почав нишпорити у кишенях.

— Що ж подарувати тобі?! Нехай йому грець! Ні намиста, ні сережок… Тримай ось дукат на згадку про мене! Дивися на нього і згадуй, що сватати приїду. Ти ж тепер знаєш: як пообіцяю, так тому і бути!

— Чекатиму… — тихо промовила вона.

Андрій випростався.

— Ну що ж, люди добрі, бувайте! А хто з нами хоче, он курінний наш, батько, він і скаже все.

Різко повернувшись, Кульбаба попрямував до козацького гурту. Слідом за ним, відшукуючи очима курінного, подалося кілька чоловіків.

Через годину, поховавши вбитих побратимів і розділивши здобич, курінь вирушив у дорогу. Микита підганяв козаків, що не поспішали ладнатись у далеку подорож. До смерку він хотів приєднатися до коша. Все ж першими від місця стоянки рушили у напрямку Кам'янця два вершники. Це були все ті ж Кульбаба й Горбоніс. Бадьорим чвалом полетіли вони до мурів фортеці, що сіріли у далині. А на пагорбі біля невідомого селища їх проводжали дві постаті — жіноча й дитяча. Жінка все молилась і хрестила далеких козаків, а дівчинка міцно стискала нагрітий у руці дукат.

— Бабусю, а Низовий кіш, це далеко?

— Дуже далеко, дитино.

— Це ж йому довго їхати…

— Довго, Яринко, може, й все життя.

— Як це так?

— Так ось, усяке буває…

— А я чекатиму!

— Чекай, чекай. Такому можна вірити…

Прислухаючись до гучних ударів серця, Максим підіймався кам'яними сходами будинку Грабовських. Ще не минуло й місяця, як він був тут востаннє, а здавалося, що минула вічність. У пам'яті спливли ті щасливі кілька днів, що їх провів тут, і раптом усі негаразди важкої війни відійшли у далеке минуле. Бойовища, ревіння оскаженілого металу, кров і стогін помираючих стали чимось нереальним, важким і довгим сном. Саме життя до зустрічі з нею здавалося чимось недовершеним, занадто простим, щоб згадувати про нього. Значно складнішим усе ставало тут, біля цього похмурого кам'яного будинку з червоним череп'яним дахом. Тут усе мов дихало шляхетським походженням, навіть стрільчасті рами вікон і дубові дошки дверей, що на них тьмянів глибокою різьбою родовий герб.

Максим спинився, не здолавши й половини сходинок. А що, як вона не сама? Що сказати, якщо в отворі дверей з'явиться чуже пихате обличчя? Чи, може, не чуже? Може, й вона. Хіба не стомилася тут сама, без чоловіка, от і пригледіла козака. А далі кине в обличчя: «Хлоп!»

Максим дивився на родовий герб Грабовського, що, мов свинцева печатка, запечатував перед ним двері. «А! Як буде, так буде! — подумав він. — Як ні, Андрій в шинку біля Руської брами. Чарка горілки, добрий кінь і шабля-коханка. Додому, у Великий Луг».

Рішуче вхопившись за держальце дерев'яного молотка, що висів на ланцюгу перед дверима, кілька разів стукнув по чорному від часу дереву. За дверима під стелею великої вітальні глухо відповіла луна. Прокотившись коридорами, вона поступово зникла, перетворившись на хвилинну тишу. Потім залунали далекі кроки. Чіткі й стрімкі. Не могло бути сумніву — мармуровими плитами вітальні цокають жіночі черевички. Максим відчув, як серце загупало ще сильніше, наповнюючи скроні несамовитим дзвоном.

— Хто там? — почувся з-за дверей незнайомий жіночий голос.

— Я хотів би бачити пані Грабовську, — поважним голосом відповів Максим.

Клацнув замок, і важкі двері з рипінням ледь-ледь прочинилися. За ними стояла приємна молода дівчина у вишиваній сорочці. Вона дивилася на Максима з неприхованою радістю.

— Ну, нарешті! — посміхнулась.

Максим витріщився, нічого не розуміючи. Що означало оте «нарешті»? Він ще раз пильно вдивився у риси дівчини. Тепер її обличчя здалося йому трохи знайомим. Він наче бачив її минулого разу десь тут, але як її звуть?

— Хто ти? — запитав Максим, коли зрозумів, що не пригадає.

Дівчина раптом заметушилась.

— Та ви заходьте, заходьте. Зараз я скажу пані Юстисі. От вона зрадіє! — радісно заторохкотіла дівчина, але раптом схаменулась і продовжила спокійніше: — Не треба вам тут стояти…

«Це ж Олена, покоївка!» — пригадав Максим.

Він увійшов до вітальні, й Олена зачинила за ним двері. Велика кімната одразу занурилась у напівтемряву. Через кілька вузьких високих вікон вповзав похмурий день, але одразу ж всмоктувався темним дубом, що ним було обшито вітальню. Блискучі мармурові плити вели на сходи. Під сходами розташувались отвори ще трьох дверей.

— Олено, а тут, крім тебе і пані Юстисі, ще хтось є? — намагаючись говорити тихіше, запитав Максим.

— Ой, ну що ви. Відколи за пана Марека дев'ять день минуло, нікого. Ніби повимирали. Пані змарніла зовсім, і не їсть нічого. Біда з нею. Добре, що ви є, тепер вона одразу…

— Хто там, Олено? — приємною музикою влився у вуха Максима знайомий голос.

— До вас, пані! — голосно вимовила Олена, а потім зашепотіла до Максима: — Я піду… Ви йдіть до неї, вона там, нагорі.

Олена шмигонула в отвір дверей під сходами. У ту саму мить зверху з'явилася постать Юстисі. На якусь мить вона завмерла, як людина, що опинилась у сутінках після яскравого світла. Максим встиг розгледіти пишну оксамитову сукню, тонку талію, білий мереживний комірець і важкі хвилі русявого волосся.

— Максиме! — зойкнула Юстися і притисла руки до грудей. — Максиме, це ти?!

Кількома кроками Максим злетів по сходах і вхопив кохану в обійми. Вона кинулася йому назустріч, і за мить обоє злились у жаданих обіймах. Не тямлячи себе від щастя, Максим вкривав обличчя Юстисі поцілунками, а вона, стуливши повіки, підставляла вуста під ті цілунки, як під свіжий травневий вітерець. А руками гладила широку спину козака і щосили тулилася до нього, немов намагалася злитися з ним в одне ціле.

— Любий, любий, любий… Приїхав! Приїхав! — гаряче шепотіла, а він