Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

відразу ж перевірити, з якого тіста зроблений новий полковник. — Не будьте ослом, Шайскопфе. Люди мають право робити все, що не заборонено законом, а закону, за яким їм заборонялося б жартувати з вас, поки що, наскільки мені відомо, не існує. І раджу надалі не морочити мені голову такими дурницями. Вам ясно?

— Так точно, сер! — покірливо промимрив Шайскопф.

Генерал Штирхер подумки подякував долі, що надіслала йому в підлеглі такого тюхтія. Будь-хто крутіший на вдачу був би просто немислимий в його апараті. А тепер, перемігши, генерал Штирхер одразу змилостивився. У нього не було звички зайве принижувати своїх підлеглих.

— Якщо ваша дружина служить у Жіночому допоміжному корпусі,— милостиво мовив він, — я б іще міг спробувати виписати її сюди. Але ЖДК — то неодмінна умова.

— В неї є подруга, яка служить у ЖДК! — одразу пожвавішав полковник Шайскопф.

— Боюся, друже, що цього замало. От хай місіс Шайскопф вступить до ЖДК, тоді я переведу її сюди. А тим часом, любий полковнику, займімося, якщо не заперечуєте, нашими бойовими справами. — Генерал Штирхер підвівся й підійшов до обертової тумби з великими кольоровими картами. — Обстановка, коротко кажучи, ось яка.

— А хіба… хіба ми збираємося по-справжньому воювати? — блідий від жаху, вигукнув полковник Шайскопф.

— Ні, ні, звичайно ж ні,— поблажливо мовив генерал Штирхер і по-компанійськи всміхнувся. — Ви все-таки повинні хоч трохи мені довіряти. Саме тому ми й сидимо досі в Римі! Звичайно, Флоренція влаштувала б мене значно більше, бо там я був би ближче до колишнього РПК Зелензима, та, на жаль, лінія фронту ще не досить віддалилася від Флоренції, щоб починати передислокацію. — З цими словами генерал Штирхер рішуче підняв дерев’яну указку з гумовим наконечником і енергійним змахом перетнув усю Італію від моря й до моря. — Ось тут стоїмо ми, Шайскопфе, а он там — німці. Вони міцно вкопалися в гори, створивши так звану «Готську лінію», звідки їх не викурити принаймні до кінця наступної весни, але наші керівні йолопи ніяк не хочуть цього зрозуміти й роблять прикру помилку, турбуючи їх уже зараз. Так чи інакше, наша спеціальна служба має в своєму розпорядженні аж дев’ять місяців для розв’язання повсталих перед нею завдань. А головне наше завдання — прибрати до рук всі бомбардувальні полки військово-повітряних сил США на цьому театрі воєнних дій. Кінець кінцем, — сміючись, додав генерал Штирхер добре поставленим баритоном, — якщо бомбардування ворожих позицій не є завданням спецслужби, що ж тоді взагалі може бути її завданням?

Полковник Шайскопф нічим не виявив своєї згоди чи незгоди, та генерал Штирхер був надто захоплений своїм красномовством, щоб звертати увагу на такі дрібниці.

— Як на сьогодні, то наше становище просто-таки блискуче! Втрат — жодних, зате постійно надходять поповнення — зараз ось ви, завтра ще хтось, і ми маємо задосить часу, щоб обміркувати й розробити до найменших подробиць всю систему наших тактичних дій. А щодо напряму нашого найближчого удару, то ось він! — генерал Штирхер змахнув указкою в південному напрямку, тицьнув нею в острів П’яносу і кілька разів багатозначно постукав по напису, виведеному від руки великими чорними жирними літерами. Це було слово БИДЛ.

Полковник Шайскопф, примружившись, підійшов аж до самої карти, і вперше відтоді, як він переступив поріг кабінету, його дубувате обличчя осяяв промінь розуміння.

— Здається, я починаю розуміти вас, сер! — вигукнув він. — Так, я вас прекрасно зрозумів! Наше найперше завдання — це відбити генерала Бидла у ворогів. Вірно?

— Е, ні, Шайскопфе! — від душі розсміявся генерал Штирхер. — Бидл перебуває по наш бік фронту. Саме тому Бидл і є наш найперший ворог! Генерал Бидл командує чотирма бомбардувальними полками, які нам просто необхідно захопити, щоб успішно продовжувати наступ. Подолавши генерала Бидла, ми одразу заволодіємо авіацією та життєво необхідними для нас базами, з яких далі поширимо наш наступ і на інші фронти. І, між нами кажучи, цю велику битву ми майже виграли. — Тихенько сміючись, генерал Штирхер відійшов до вікна, схрестив руки на грудях і прихилився до підвіконня, надзвичайно вдоволений власною дотепністю й розумним, витонченим зухвальством. Свідомість того, що він так вправно грає вміло підібраними словами, приємно лоскотала йому душу. Генерал Штирхер найбільше в світі полюбляв слухати самого себе, а надто слухати самого себе, коли говорив про себе. — Генерал Бидл не має жодного козиря, щоб побити мої карти, — вихвалявся він. — Я весь час втручаюся у сфери його компетенції зі своїми нищівними коментарями та гострою критикою, хоча ці справи зовсім мене не стосуються, а він, хоч убий, не знає, що йому чинити. Коли я чую звинувачення, ніби копаю йому яму, я чемно відповідаю, що моя єдина мета — привернути загальну увагу до його плачевних помилок і таким чином посприяти усуненню прикрих недоліків, щоб збільшити нашу військову могутність. «Невже ви маєте щось проти підсилення нашої військової могутності?!» — питаю я його невинним голосом. Ну, тут він, звичайно, зривається з тону, переходить на грубощі й непристойну лайку, але це і все, на що він спроможний. Взагалі йому просто бракує культури. До того ж останнім часом він майже не просихає. Дивно, як такий бовдур став генералом! Він геть позбавлений почуття стилю, він навіть не знає, що таке стиль! Слава богу, довго він не протримається. — Генерал Штирхер смачно реготнув, а тоді невимушено подав слухачеві свою улюблену аналогію із класичної спадщини. — Я часом уявляю себе Фортінбрасом, ха-ха, із п’єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра — той теж кружляє й кружляє собі десь поза сценою, аж поки всі на ній не гинуть один по одному, а тоді, під кінець, виходить наперед і прибирає геть усе до своїх рук. Шекспір, Шайскопфе, це…

— П’єси для мене — що темний ліс, — напрямки відрубав полковник Шайскопф.

Генерал Штирхер зачудовано глянув на нього. Вперше в його житті посилання на славнозвісного Шекспірового «Гамлета» було знехтувано і проігноровано з такою тупою байдужістю. І він не на жарт стривожився, намагаючись здогадатися, що за лайноголового йолопа підкинув йому Пентагон.

— Даруйте, а що для вас не темний ліс? — крижаним тоном запитав він.

— Марш-паради, сер, — жваво відказав полковник Шайскопф. — Прошу дозволити мені негайно розіслати повідомлення про марш-паради.

— Що ж, повідомлення розіслати можна, тільки не здумайте там призначати паради, — мовив генерал Штирхер і, насупившись, знову сів у крісло. — Я дозволяю вам розсилати будь-які повідомлення, але з тією умовою, що вони не перешкоджатимуть здійсненню вашого головного завдання, а саме — неодмінно домагатися, щоб повноваження нашої спецслужби неодмінно поширились на всі воєнні операції.

— Тоді прошу дозволити мені призначати