Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

смаку та стилю не існує дрібниць, і тому вимогливість щодо всього, пов’язаного з цим, ніколи не буває надмірною. Він не просто говорив про ті чи ті речі, а й завжди висловлювався з приводу тих чи тих подій. Та й самі ці події в його вустах не просто відбувалися, а неодмінно мали місце. І то неправда, що він відсилав листи, в яких невтомно вихвалявся, домагаючись поширення своїх повноважень аж настільки, щоб керувати всіма бойовими операціями, ні, він компонував меморандуми. А щодо стилю меморандумів інших вищих офіцерів, то вони для нього завжди були пишномовні, химеричні й витіюваті. Чужі помилки він завжди кваліфікував як плачевні. Всі без винятку його розпорядження підлягали неухильному виконанню, а ті дані, на які він посилався, неодмінно були одержані з добре поінформованих джерел. Генерал Штирхер діяв не інакше, як під тиском незалежних від нього обставин, керуючись високим почуттям обов’язку та відкидаючи всілякі ниці міркування. Він ніколи не забував, що біле та чорне — це не кольори, і ніколи не плутав прислівників у виразах «як це було сказано раніше» та «як писалося вище». Генерал Штирхер запросто сипав цитатами з Платона, Ніцше, Монтеня, Теодора Рузвельта, маркіза де Сада та Уоррена Г. Гардінга. Незаймане вухо такого слухача, як-от полковник Шайскопф, було для нього справжнім дарунком долі: ось коли вже він міг щедро відкрити скарбницю своєї сліпучої ерудиції й добувати з неї незліченні каламбури, дотепи, в’їдливі оцінки, мудрі напучування, тонкі анекдоти, приказки, епіграми, афоризми, жарти великих людей та інші крилаті вислови. Приязно всміхаючись, він невимушено почав вводити полковника Шайскопфа в курс нової для нього обстановки.

— Єдиний мій гріх у тім, — з натренованою добродушністю мовив він, смакуючи наперед сподіваний ефект, — що я непогрішимий.

Та полковник Шайскопф навіть не всміхнувся, і це дещо спантеличило генерала Штирхера. Його самовпевнений запал прохолов: адже то був один з найвипробуваніших його парадоксів, і генерала неабияк стривожило, що жодна іскра розуміння не осяйнула це непроникне обличчя, яке своїм кольором та фактурою зненацька нагадало йому стиральну гумку для м’якого олівця. Можливо, полковник Шайскопф утомився з дороги, втішав себе генерал Штирхер, адже він прибув здалеку, і все в цій Європі для нього незвичне. Взагалі ставлення генерала Штирхера до підлеглих, байдуже — до офіцерів чи нижніх чинів, завжди відзначалось духом толерантності та поблажливості. Він не раз казав і повторював, що коли люди, з якими він працює, розумітимуть його з півслова, то він розумітиме їх з чверть слова, так що, з проникливою усмішкою додавав він, в ідеалі їм взагалі не доведеться розтуляти рота. Генерал Штирхер вважав себе естетом та інтелектуалом. Коли хтось із ним не погоджувався, генерал Штирхер одразу закликав їх бути об’єктивними. І в даному разі Штирхер теж волів бути об’єктивним. Він підбадьорливо глянув на Шайскопфа і продовжував обробку новоприбулого з виглядом милосердного вельможі.

— Ви прибули до нас дуже своєчасно, Шайскопфе. Річ у тім, що наш літній наступ з тріском провалився. Виною тут цілковита необізнаність декого з наших командирів, яких ми поставили на чолі наших військ, і, звичайно, мені зараз дуже потрібен вольовий, досвідчений, нехай навіть ще не обстріляний, зате тямущий офіцер, як-от ви. Так, так, саме такий, як ви! Ви будете моїм помічником у справі компонування меморандумів, конче необхідних нам, щоб довести людям, які ми з вами молодці і як гарно справляємося зі своїми тяжкими й відповідальними обов’язками. Сподіваюся, ви добре володієте пером?

— Писанина для мене — що темний ліс, — понуро відказав полковник Шайскопф.

— Що ж, тим краще, і хай це вас не турбує,— недбало змахнувши рукою, провадив далі генерал Штирхер. — Ви будете передавати доручену вам роботу комусь іншому, а там, — як бог дасть. У нас це зветься «передовіряння відповідальності». Десь на найнижчих щаблях цієї ідеально налагодженої організації, яка має честь мати мене за керівника, сидять люди, які вже нічого нікому передовірити не можуть і роблять усе, що належить робити. Так що все йде, як по маслу, і, уявіть собі, без яких-небудь зусиль з мого боку. По-моєму, це доказ того, що я чудовий адміністратор. Взагалі ж те, що робить наш широкорозгалужений апарат, нікому особливо не потрібне, так що поспішати, власне, нема куди. Єдине, що потрібно і дуже потрібно, це створювати в людей враження, ніби їм без нас ніяк не обійтися. Тож одразу давайте мені знати, як тільки виявиться, що ви сидите зовсім без діла, тоді я негайно вимагатиму збільшення штатів. До речі, я вже зробив запит на двох майорів, чотирьох капітанів та шістнадцять лейтенантів вам на підмогу. Як ви розумієте, чим непотрібніше те, що ми робимо, тим складніша й відповідальніша наша робота. Правильно я кажу?

— А як щодо парадів? — перебив його полковник Шайскопф.

— Парадів? Яких іще парадів? — тихо поцікавився генерал Штирхер, відчуваючи, що всі перли його красномовства відскакують від полковника Шайскопфа, як горох від стіни.

— А чи в мене буде можливість влаштовувати щотижневі паради в неділю по обіді? — нетерпляче запитав полковник Шайскопф.

— Ні, ясно, що ні. А звідки у вас ця, так би мовити, оригінальна ідея?

— Від них самих. Вони сказали, що я зможу влаштовувати паради!

— Даруйте, хто вам це сказав?

— Як це хто? Начальники, що посилали мене сюди, до Європи. Вони сказали, що тут я зможу ганяти людей по плацу стільки, скільки захочу.

— Хм! Боюся, друже, що з вас пожартували.

— Але ж це нечесно з їхнього боку, сер!

— Щиро шкодую, Шайскопфе. Я ладний зробити все можливе, щоб вам тут було добре, але про паради не може бути й мови. У нашому власному апараті, на жаль, ще замало кадрів для добрячого параду, а якщо ми спробуємо примусити марширувати стройовиків, то в бойових підрозділах спалахнуть відкриті бунти. Боюся, що вам доведеться трохи почекати, поки ми не візьмемо все під свій контроль. Тоді зможете робити з людьми все, що вам заманеться.

— А як щодо моєї жінки? — насторожено запитав полковник Шайскопф, скоса глянувши на генерала Штирхера. — Зможу я її сюди викликати чи теж ні?

— Викликати дружину? Пардон, а навіщо це вам потрібно?

— Чоловік і жінка повинні жити разом.

— Так, так. Боюсь, що про це також не може бути й мови.

— Але ж мені казали, що я зможу послати їй виклик!

— Вони знову з вас пожартували.

— Вони не мали права так жартувати! — вигукнув полковник Шайскопф, і на очі йому навернулися сльози щирого обурення.

— Чому ж це не мали? — умисне холодно й суворо відрізав генерал Штирхер, вирішивши