Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

— Ну,   от  бачиш, Кза, —  повернувся Кончак до  хана Кзи. — Вони нічого не  знають!

— Не  вірю!  — скипів той.  — Знали вони!  Смерть їм! Хани  почали  сперечатися,  аж   поки  Кончак  не   спалахнув.

— Годі,  Кза!  Розберемося! Якщо винні — покараємо! Не винні — викуп заплатять! Врешті, полонені мої!

Коли хани  вийшли, Янь  глянув на  батька.

— Що  робитимемо, отче?  Невідомо, як  Кончак розбиратиметься. Настю допитуватиме чи  нас   підшкварить на вогні?

Рагуїл  задумався.

— Все  може  бути... Треба тікати!

— Коли і кудою? У Чорний ліс, як князь Ігор  з Овлуром? Чи  іншим шляхом?

— Треба все  обдумати, обмізкувати! В  усякім разі  не  в Чорний ліс, — там зараз  нишпорить погоня за князем. Князь чи  потрапить їм  у лапи, а ми  можемо запросто потрапити. Треба придумати щось інше...

Вони думали весь   день, а  опівночі втекли. Прорізали задню стінку юрти, поповзом поплазували до  річки, перебралися на  той  бік  і в темряві ночі  швидко пішли на  захід. Вирішили йти  степом до річки Угол[81], а від неї повернути до Ворскли.

У  першу ж  ніч  натрапили на  добре   відоме їм  бойовище  на  Каялі. Ще  здалеку почули легку  трупну задуху,  що дедалі  збільшувалась,  посилювалась.  Янь   затиснув носа пальцями.

— Може, обійдемо стороною?

— Ні,  — заперечив Рагуїл. — Я навмисне повів  вас сюди. Дивись, знайдемо захалявного ножа, лука чи списа. В бур’яні половці не  все  могли помітити... А зброя нам  потрібна!

Сумна це була подорож. Ніч  була темна, безмісячна. Молода  трава  вже  прикрила обглемедані звіриною та  птахами людські кістяки, і вони хрустіли під ногами втікачів. Ось так, навпомацки, наступивши спочатку ногами, вони знайшли два  луки, сагайдак зі стрілами, ніж  та половецьку пращу.

До  світанку подолали щонайменше  сорок верстов, бо йшли швидко, а як почало підніматися на сході небо, завернули  до заростей навколо степового озера, забралися в самі нетрі і, намостивши з гілок  та трави кубла, поснули в них... Голодні, але відпочилі, як  тільки стемніло, знову пустилися в путь.

Так  ішли ще  дві ночі, аж поки нестерпний голод  позбавив  їх сил  і сну.

— Далі, якщо нічого не  вполюємо, йти  не  зможемо, — сказав Рагуїл. — А вполювати щось можна лише вдень. Що будемо робити?

Вони лежали в густих  заростях на  березі якоїсь річки і тихцем вели  свою  невеселу розмову. Заснути не могли: голод просто рвав  нутрощі.

— Я піду  на  полювання, — сказав Ждан. — З  кущів не висовуватимусь. Думаю, десь  же  знайду стежку, якою звірі ходять на  водопій. Зроблю там  засідку, — дивись, на  ловця і звір  прибіжить...

— Це  добра  думка, — погодився Рагуїл. — Тільки підеш не сам, а з Янем. Беріть обидва луки, стріли, ножа — і йдіть! Тільки будьте  обережні!

Хлопці миттю рушили в путь.  Пробиралися поволі, так, щоб  і гілка  не  сколихнулася, щоб  під  ногою ніщо не  тріснуло.  Боялися викрити себе.

Невдовзі знайшли те, що шукали. Раптом закінчився суцільний молодий вільшняк упереміш із  заростями лози  та верболозу — і вони зупинилися: не  стежка, а досить широка  піщена галявина, стоптана копитами степових тварин, перерізувала їм путь.  Ліворуч, унизу, блищало проти сонця сріблясте плесо річки, праворуч, удалині, відкривався безмежний степ.

— Залягаємо, — шепнув Ждан. — Цілимося у вожака! Ждати довелося недовго. Зі степу  виринула зграйка рухливих тонконогих сайгаків і  направилася до  водопою. Як тільки вони порівнялися з ловцями, свиснули дві стріли — вожак упав  на  землю, забившись у передсмертних корчах.

Табун вмить повернув назад і зник з очей.

Це  була  перша, але  не  остання здобич втікачів. Суворе життя вчило їх  обережності та  винахідливості. Вогню не розкладали: боялися, що дим  наведе на них половців. М’ясо їли сирим, ще теплим. Потім вирізали кращі шматки, загорнули  в шкуру і взяли з собою. Воно їм  слугувало поживою кілька днів, поки не  зіпсувалося...

Лише коли перейшли Сулу  і  відчули себе  у відносній небезпеці, бо опинилися на рідній землі, перестали ховатися  і йти  ночами. Тепер ішли вдень — від  світанку й до  вечора.  І нерідко зі слізьми на очах минали спалені половцями села, розтерзані хижими звірами трупи людей або  напівголодних дітей, яким пощастило чудом  урятуватися. Діти  просили хліба,  їсти.  Та  чим  вони могли допомогти, коли самі ледве  животіли?

Зате  в  одному опустілому селі  натрапили на  табун   напівздичавілих коней,  вибрали найміцніших — і  далі  їхали верхи.

Чим  ближче було до Сейму, тим похмуріше і тривожніше ставало на  серці у Ждана. Що  його  жде  дома? Чи  уціліла Вербівка? Чи  зустріне кого? Чи  побачить лише згарища та трупи, як  і повсюди?

— Не  журися, — втішав його  Янь.  — Ніколи не  бувало так,  щоб  усіх  вирубали, все  випалили, знищили. Хтось  же та лишився! І може  то якраз будуть  твої!..

Ждан сумно хитав  головою, іноді  навіть усміхався на  ті Яневі слова розради, та з очей  не  сходив смуток.

Якби ж то!

Та ось  нарешті Сейм!  І з кожним селом, з кожним хутором, що  вони проїздили, все  менше і менше залишалося в Ждановому серці надії.  Ніби тисячі диких турів  пронеслися по  краю, ніби  громом випалило землю і прибило завіямихвищами — таким були  ті села  й хутори. Всюди — згарища, пустки, непоховані трупи, біля  яких  діловито проходжали і бридко крякали ситі  круки. Ні  старого, ні  малого. Тільки смерть, тлін  і горе  витали над  зеленим Посем’ям...

Ждан темнів, кусав  губи — аж вони йому  зчорніли, стискував кулаки і  підганяв коня. І навіть Янь   утратив свою звичну веселість та безтурботність і їхав  мовчазний, мовби то був і не  Янь.

Коли  під’їздили до  Вербівки, Ждан вирвався вперед. Йому не  терпілося швидше глянути на  рідне  село.  А може, лихо  обминуло його, обійшло стороною?

Даремні сподівання!

Він  з’їхав  на  пагорб і зупинився, занімівши, вражений тим, що  відкрилося його  зорові. В долині, де колись стояла Вербівка, тепер жодної хатини, жодної повіті, жодної живої душі! Мертво, сморідно, страшно. Тільки срібляться тополі в левадах  та зозуля кує на вершечку їхньої  груші.  Як на глум! І кому  вона там  кує  ті довгі, щасливі літа?

Він  зненавидів князя. Не  хотів, якщо він  урятувався, бачити його, говорити з ним, слухати з його  вуст  слова втіхи й розради. То  він  винен у всьому! Він!..  Ударив коня — і навпростець,  через безлюдні вулиці і  спалені дворища, через  повалені тини і