Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

зайшов Мохаммед у супроводі чотирьох наглядачів, двоє з яких були озброєні автоматами.

Кія почула, як Абдул розпачливо охнув.

Мохаммед огледівся довкола, і його погляд зрештою зупинився на Кії. Мовчки показав на неї. Вона підвелася, тулячись спиною до стіни. Відчувши, що мама боїться, Наджі заплакав.

Абдул не скочив на захист Кії. Йому нізащо не подужати п’ятьох наглядачів, які застрелять його без зайвих роздумів, і Кія це знала. Він прикипів до землі, спостерігаючи за подіями з кам’яним лицем.

Двоє охоронців схопили Кію за руки. Від болю вона скрикнула. Та значно гіршим за біль було приниження.

Есма вигукнула:

— Не чіпайте її!

Але того ніхто не слухав.

Усі решта поквапилися відійти, не бажаючи втручатися.

Коли вартові міцно схопили Кію, до неї підійшов Мохаммед. Схопивши за комір, різко сіпнув. Вона зойкнула, смикнула головою — і тканина розійшлася, оголивши шию зі срібним хрестиком на ланцюжку.

— Невірна, — промовив Мохаммед. Озирнувся, знайшов поглядом Абдула. — Ми заберемо її в махур, — сказав він, спостерігаючи за його реакцією.

Всі присутні повернули голови до Абдула. Ні для кого не було таємницею, що вони з Кією близькі, всі бачили, як він заступався за неї перед Хакімом та його озброєною охороною в дорозі. Озвався Вахед, батько Есми:

— Що ти зробиш?

Абдул відказав:

— Нічого.

Мохаммед, здавалося, хотів, щоб Абдул відповів йому особисто.

— І що ти про це думаєш? — насмішкувато спитав він.

— Жінка — це просто жінка, — мовив Абдул, відводячи погляд.

Зрештою Мохаммед здався. Махнув вартовим, і вони потягли Кію надвір. До неї долинув крик Наджі.

Кія не пручалася — інакше триматимуть тільки міцніше. Знала, що ніяк не втекти.

Її привели на територію до охорони. Воротар відчинив браму, а тоді замкнув її за ними. Відтак Кію поволокли до блакитної будівлі, яку називали махуром — борделем.

Кія заплакала.

Двері замикалися на засув іззовні. Охоронці відчинили їх, завели бранку всередину, де нарешті відпустили, а самі пішли.

Витерши очі, Кія роззирнулася.

У кімнаті стояло шість ліжок із балдахінами. Там сиділо троє жінок, одягнених у принизливо куценький одяг — західну спідню білизну. Всі вони були молоді й вродливі, але нещасні. Кімнату освітлювали свічки, які, втім, зовсім не створювали романтичної атмосфери.

Кія запитала:

— Що зі мною буде?

Одна із жінок відповіла:

— А ти як гадаєш? Тебе будуть трахати. Для цього й побудували це місце. Але не переживай, не вб’ють.

Кія згадала секс із Салімом. Попервах він кохався дещо незграбно й грубувато, але її це не бентежило, бо знала: до неї він не був з іншими жінками, а коли й був — то нечасто. Та й поводився дуже турботливо й обережно, двічі перепитавши в шлюбну ніч, чи їй не боляче. Обидва рази вона відповіла заперечно, хоч і не зовсім чесно. Однак уже невдовзі навчилася і насолоджуватися сама, і дарувати насолоду коханому.

Тепер же вона муситиме робити це з незнайомцем зі злими очима.

Жінку, що відповіла Кії, насварила інша:

— Ніло, не нагнітай. Ти сама довго журилася, коли тебе привели сюди. Кілька днів ридала без упину. — Повернувшись до Кії, мовила: — Мене звуть Саба, а тебе як, люба?

— Кія.

Вона не змогла стримати сліз. Її розлучили з дитиною, захисник не оборонив, а зараз зачнуть ґвалтувати. Кію охопив відчай. Саба сказала:

— Сідай біля мене, зараз ми тобі розкажемо все, що треба знати.

— Єдине, що я хочу знати, — як вибратися звідси.

Запала коротка тиша, потому люта Ніла — та, що озвалася першою, — промовила:

— Мені відомий лише один спосіб. Живими звідси не виходять.

Розділ двадцять сьомий

Думки Абдула гарячково снували. Він мусив урятувати Кію й утекти з табору, до того ж негайно. Тільки як?

Розклав завдання на етапи.

Насамперед треба забрати Кію з махуру.

Далі — викрасти машину.

Тоді не дати джихадистам наздогнати й схопити їх.

Це здавалося й поготів нереальним.

Абдул сушив собі мізки. Усі решта пішли в кухню по тарілку манки з тушкованою бараниною, лише він нічого не їв і ні з ким не розмовляв. Просто лежав, будуючи плани.

Три суміжні майданчики, що утворювали половину табору, розміщувалися за міцними парканами зі сталевими рамами й надійними сітками, якими зазвичай захищають споруди. А огорожа навколо копальні до всього мала ще й колючий дріт, натягнутий на верхівці, щоб раби й джихадисти навіть не думали красти золото. Проте Абдулу не треба було в копальню: Кію тримали на території охорони, а машини — на стоянці.

Парковання пильнував чоловік з автоматом. За огорожею стояла дерев’яна хатина, в якій він проводив холодні ночі. Без сумніву, ключі від автівок теж тримали там. Машини заправляли з цистерновоза біля будки. Коли пальне закінчувалося, на його місце приганяли інший.

Поступово Абдулів план почав вимальовуватися. Звісно, задум міг провалитися, а він — загинути. Але спробувати все ж варто.

Та спершу треба було вичекати, а це нелегко. Ніхто ще не спав — ані раби, ані охорона. Аль Фарабі сидів зі своїми людьми, розмовляючи з ними за кавою та сигаретами. Найкраще діяти посеред ночі, коли всі заснуть. Найважче ж — витримати кілька годин, поки Кія в борделі. Із цим він не міг нічого вдіяти. Залишалося тільки сподіватися, що втомлений з дороги аль Фарабі ляже раніше, відклавши відвідини Кії на наступну ніч. Інакше їй доведеться потерпати від його домагань. Абдул спробував відігнати ці думки.

Він лежав на своєму місці в бараку, шліфуючи план, аналізуючи можливі труднощі й вичікуючи. Усі навколо теж вляглися. Наджі все намагався піти на пошуки мами, й Есмі довелося тримати його. Малий гірко ридав, поки нарешті не заснув, улігшись між Есмою та Бушрою. Похолодало, і всі загорнулися в ковдри. Натомлені раби засинали рано. Джихадисти, імовірно, сиділи довше, міркував Абдул, але й вони із часом теж підуть спати, залишивши всього кількох вартових.

Майже напевно сьогодні Абдулові доведеться вбивати — уперше в житті. Здивувався, що така перспектива зовсім його не лякає. Він знав імена майже всіх наглядачів, бо підслуховував їхні розмови, але й це не додавало співчуття. Бо вони — безжальні поневолювачі й ґвалтівники, що не заслужили прощення.

Найбільше Абдула непокоїло, що буде з ним самим. За всю свою бійцівську кар’єру він ніколи не завдавав смертельного удару. Йому здавалося, існує різниця між тим, хто вбивав, і тим, хто ніколи цього не