Жан-Мішель Генасія - Клуб невиправних оптимістів

— Це не помилка Ніколя, — врешті мовив він, не відводячи погляду від робочого процесу. — Це ваша провина.

— Як ви можете таке говорити? Я ні в чому не винуватий!

— Ви стверджуєте, що Ніколя поводився як малий гівнюк.

— Я в цьому переконався.

— Якби він вважав вас за друга — не вчинив би так. Отож, другом він вам не був. Помилка ваша, бо ви дружите аби з ким. Треба вміти вирізняти справжніх друзів з-поміж фальшивих. У дружбі ми часто сприймаємо уявне за дійсне. Ви дещо легковажно поставилися до вибору друзів. Натомість Леоніду є за що себе картати. Він знає чи принаймні підозрює правду.

— Тобто?

— Думаю, Дмитро Ровін мертвий.

— Ігор сказав, що його звільнили і він мав би знову працювати лікарем.

— Бо Ігор Леонідові хороший друг. Він підбадьорює його як може. То були страшні часи. Людей розстрілювали за просто так. Дмитра, безсумнівно, вбили вже за кілька днів після арешту. Звична практика.

— Леонід здавався щирим.

— Вдавати, що не втрачаєш надії, не означає бути мерзотником. Десь глибоко всередині він знає правду. КДБ не афішувало вироки. З двох причин. Вони були формалісти. Тільки трибунал міг засудити на смерть. Вбивали і мовчали. Дорікнути їм було нічим. Дуже швидко вони допетрали, що проблему становлять живі. Треба було завадити людям стати на захист затриманих близьких, не дозволити втручатись. Засудити когось до каторги за 58-ю статтею означало: він живий, навіть якщо його більше не згадують. Близьким залишається промінчик надії. А тільки це й має значення. Можливість зачепитися за малоймовірний шанс. Вони вбивали двох зайців. Ліквідували кого заманеться, а родини їх не тривожили.

Він і далі працював, друкуючи одне фото за одним, наче станок.

— Якби вони сказали правду, родини б змогли гідно оплакати покійних.

— Політичну поліцію це зовсім не цікавить. Леонід має рацію, що картає себе. Якби він залучив свої зв’язки, то, вірогідно, домігся б звільнення. Помилка Дмитра була не такою й страшною. Нелегальна торгівля не настільки важкий злочин, як контрреволюційна діяльність. Леонід знався зі Сталіним і наркомами. Герой Радянського Союзу. Якби він попросив про таку послугу, імовірно, Дмитра б випустили. Він кинув найкращого друга. Чоловіка, що насправді врятував йому життя.

— А ви б на його місці як вчинили?

— Леонід мав рацію. Він урятував свою шкуру. Він живий.

— Я ніколи вас не запитував, Сашо, як ваше по батькові?

Я помітив, як він у темряві знизав плечима.

— Я так давно його не чув, що вже й забув. У Франції воно ні до чого.

Саша поглянув на свої тонкі збілілі руки. У тьмяному світлі померанцевої лампи він повернув їх одним боком, потім іншим. Протер чоло внутрішньою частиною рукава та глибоко зітхнув.

— Ці світські весілля такі прісні. Смертельно нудні. Цікаво, що вона в ньому знайшла? Негарні такі, як на вас?

Я глянув на спроектоване на папір жовтувате зображення. Момент складання обітниць.

— Вони не пасують одне одному.

— Він банкір.

— Як маєте бажання, хотів запропонувати сходити в «Сінематеку». Там крутять «Музичну кімнату».

— Я б залюбки переглянув, але не можу. У мене повно роботи. Підготовка розчину, сушіння. На всю ніч.

— Фільм на бенгалі, з англійськими субтитрами.

— Чудова вправа, корисніша за багато уроків.

— Я зачекаю. Вони повторюватимуть його наступного тижня. Не люблю ходити в кіно сам.

— У вас немає причини пропускати фільм. Потім поділитесь враженнями. Не хочу на вас впливати. Запросите мене іншим разом. А я вам обіцяю: якщо якийсь американець загляне в магазин, я поза сумнівом продам ваші фото.

Я пішов сам. Фільм був пречудовий, хоч я всього й не зрозумів. А на виході… Ось чому ми маємо завдячувати зустрічами. Помпезному весіллю товстосумів. Якби Саша сказав «так», якби його професійна совість не переборола любов до кіно і він би пішов зі мною, нічого б не відбулось. У нього була робота. І це змінило все.

4

У цій країні мешкає сорок вісім мільйонів. Задля полегшення підрахунку вважатимемо, що жінок стільки ж, скільки й чоловіків. Отож залишається один шанс до двадцяти чотирьох мільйонів на зустріч із нею. У мене більше можливостей зірвати головний виграш «Розбитих облич»[173], аніж перестріти її. Вона стояла супроти мене. Ми розмовляли. Були зовсім поруч. Я дозволив їй втекти. Коли я поцікавився думкою Ігоря, він пояснив, що не спеціаліст у зустрічах, і порадив розпитати експерта — Леоніда.

— Але й довбень ти. Не думав, що ти такий пуголовок.

— Він молодий, — захистив мене Ігор.

— За моїх часів усе було інакше, — вів далі Леонід. — Нове покоління мене розчаровує. Нині, коли ти знаєш їхні прізвища, імена, смаки, адресу, — стало важче. Наступного разу будеш готовий.

— Я хочу знайти саме її.

— Таж я розповідав тобі про Мілену. Який урок ти можеш із цього винести?

— Що тобі не пощастило.

— Я про мораль. Як у байках Лафонтена.

— Що не варто марити й видавати ілюзії за дійсність?

— Уже краще. Я скажу одну річ, яку тобі не слід забувати. Життя — як американські гірки, — повчальним тоном продекламував Леонід. — Ти вкрай швидко спускаєшся, подовгу затримуєшся внизу і дуже повільно підіймаєшся.

Він схотів замовити ще пляшечку. Ігор його відмовив, покликаючись на згубний вплив «Кот-дю-Рону» на російську філософію. Ми розіграли партію в кікер. Вони виграли — два на одного, шахрували — це не гра.

— Я розраховую на вашу порядність.

— За кого ти нас маєш?

Клуб був останнім місцем, де можна було безпечно зберігати секрети. Те, що знав один, дізнавалися решта. Усе передавалось пошепки, на вушко, з обіцянкою не розкривати таємниці ні за яких умов та зберегти їх назавжди: «Ти мене знаєш. Я могила». Секрети відкривалися під вищезгадану клятву, і всі божилися, що нікому далі не переповідали. «Може, більше не можна довіряти котромусь із друзів».

Уже наступного після мого приходу дня довкола мене розгорнулася жвава дискусія. Для Вернера то була лише повчальна розвага, особливо після перегляду «Музичної кімнати». Томаш стверджував, що з ним би такого ніколи не сталося, адже поляки вирізняються кмітливістю. Грегоріос вважав за природне домагатися особи протилежної статі (грецькою «hétéros» означає «інший») та завершувати це шлюбом (від грецького «gamos»), який, у свою чергу, веде до моногамії чи полігамії. Поради текли рікою, і я вже не знав, на кого дивитися.

— Дуже може бути, крихітка забула тебе вже за дві секунди, — стверджував Імре.

— Якщо вона не спитала твого імені — отже, ти її не зацікавив.

— Сьогоднішні дівчата заводять по два-три