Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Я НЄ ПОНЯЛ, БИЛ ПРІКАЗ ПАДНЯТЬ АРУЖІЄ?! – заволав він звірячим басом.

– Чєрвь, атайді, нам нужен только етот паскуднік Сава. Он нє тот, за кого сєбя видайот, – спокійно відповів Сивий і росіяни прискіпливо подивились на Філіпенка, зробивши кілька кроків від нього у сторону. Тільки Чєрвь залишався стояти поряд.

– С хєралі ето? Тут, єслі чо, я командір! – трясся від гніву кремезний чоловік, ротова порожнина якого теж не дораховувала з десяток зубів.

– Чєрвь, ето бандеровєц! – не витримав перепалки Гєна і втрутився в розмову, одразу починаючи з козирів.

– В смислє… – відкрив рота, не розуміючи, Чєрвь.

– В прямом, Чєрвь, – спокійно продовжив Іван. Тепер вже було зрозуміло, що дуло його автомата дивиться прямо Саві в обличчя. Кучерявий хлопець стояв заклякло і не ворушився. – 56-го подраздєлєнія уже нє существуєт – у Гєни бил друг там. Пока ви всє кармілі врага, ми правєрялі. Іх унічтожілі, убілі всєх, там под Углєдаром – нє существуєт больше 56-го падраздєлєнія.

– Так я ж вам і сказал – я одін… – почав виправдовуватись Сава, але сивий його перебив.

– Заткнісь! Єщьо слово – і пущу пулю в башку!

– Ваня! – почав Чєрвь, але Сивий не заспокоювався.

– Я знал, што тєбє етого будєт мало і сам спєрва подумал, што может ошибка какая-то… но потом ето «шото», «олія».. ти ж слишал ето Чєрвь?

– Ну…

– Ну так олія ето с укрАінского подсолнєчноє масло, только оні так говорят – бендери. Ну і ето «шото» .. не напомінает рєчь Шесті? А, Червь?

– Ну…

– Ну штоб било бєз ну… – дужче стиснув він автомат, а разом із цим вся їжа Сави почала дуже сильно проситися назад. – Гєна, пакажи ім, – наказав він своїй власній шістці.

Молодик зі скаженою беззубою посмішкою майже скоком підбіг до свого командира, опустив зброю і дістав телефон. Сава зазирнув в екран і побачив своє обличчя. На фото були знімки з гаражу Діми. Там була і Ліра, і Федорівна, і Тімурчик – всі, хто контактував з Настом і всі, кого фотографував Діма, щоб спостерігати. Сава потроху почав труситися, а Наст, якого досі перло від кольорової пігулки, кліпав очима і намагався щось вигадати, але на думку не приходило нічого розумного. «Вбити-вбити-­вбити-вбити всіх», – пульсувало у скронях, а крихти свідомості волали що є мочі: «Стій, це самогубство, не треба, не треба, план, є план». Прохолодна ніч підморожувала все довкола – вологу землю, рослинність по боках від дороги, дощ вдалечині. Лишень палаючі емоції Чєрвя їй не вдалося погасити.

– АХ ТИ Ж МРАЗЬ!

«Т» – вдарив він і так побите обличчя Сави кулаком, одним ударом відправивши хлопця у глибокий нокаут. В цьому він був справді майстер. «Т-Т» почав бити він по обличчю хлопця, який навіть не встиг щось заперечити, беззахисно лежачи без свідомості.

– СТІЙ! – по-звірячому заволав Наст і, зірвавшись з місця, побіг і стрибнув на Саву, відштовхнувши при цьому Чєрвя. Яковенко розумів, що для цієї людини, що довірилася і була так легко обдурена, вбити його друга це просто принцип. А через те, що для людей його світогляду крім принципів та пацанських кодексів в житті мало що мало значення, Яковенко усвідомлював, що має приблизно півтори секунди, доки не буде скинутий з Сави задля закінчення початого. – ВІН АГЕНТ ГУР! ОН АГЄНТ РАЗВЄДКИ! – немов ухопившись за останню ниточку надії, заволав він та виграв ще кількасекундну паузу. Під впливом емоцій він не стримався і смикнув фейковий вузол, звільнивши свої руки. Тепер Яковенко, неначе шлагбауми, розставив довгі кінцівки, не підпускаючи нікого до свого ліпшого друга. Розлючений бик, тобто Чєрвь, лишень на секунду увімкнув те, що в людей називають мозок, але так само швидко він в нього і ви-

мкнувся. Судячи з усього, рефлекси, що випрацювали ці кодекси гідності, превалювали у нього над розумом.

– ХАХЛИ ВАНЮЧІЄ! – потяг він руками Наста від його здобичі, але той не здавався.

– За нєво дадут єщьо больше, чєм за мєня! – розуміючи, що це не допоможе, майже завив Наст і мав рацію, на Чєрвя це не подіяло, він знов почав тягти Яковенка за куртку, відтягуючи від Сави, який потроху вже повертався до свідомості, але був все одно ще дуже слабким, аби діяти.

«ТУ!» – дуже голосно пролунав постріл, неначе над вухом, і Наст у шоці впав на Саву, притулившись до нього. Чєрвь також впав від переляку і, лишень через десять секунд, піднявши голову, побачив, що Іван стоїть над ним і тримає автомат досі в руках, проте з деякою відмінністю. Тепер дуло дивилось просто на командира.

– Апустіл! – наказав той, але Іван не підкорився. Його старече обличчя, вкрите зморшками, дивилось порожніми сірими очима на Чєрвя, неначе на здобич, доля якої залежить лишень від одного натиску на гачок. Івану в цьому житті вже не було чого втрачати.

– Ти слишал, што за нєго награду дают? – спокійно запитав той у Чєрвя, а потім одразу звернувся до трьох росіян, що стояли осторонь всього – Гєни, Міши та Пєті – самого норовистого й водночас боязкого з усіх. – Парні, ви хотітє вернуться домой і обєспєчіть сєбє щаслівоє будущєє?

– Да-да, – майже в один момент відповіли ті.

– А ти? – повернув погляд Іван на свого командира. Чєрвь в нерозумінні дивився на всіх. В нього було відчуття немов в одну секунду його зрадили всі – всі, кому він довіряв. Це було взагалі не по кодексу.

– ДА ВИ ЧЬО, ТВАРІ… – почав волати він, як раптом…

«Ту.. ту-ту-ту» – пролунали постріли і запал Чєрвя охолонув назавжди. Міша і Пєтя, які були буцімто друзями Чєрвя, нервово вдихнули і, хильнувши головами, потяглися за цигарками.

Наст дивився з жалем на розбите обличчя Сави і його напіввідкриті очі. Лежачи горілиць, кучерявий друг дивився у темне небо, де дуже далеко, можливо навіть далі, ніж ті кілька зірок, що майоріли над Донбасом, була планета, де такий самий – другий Сава, був щасливий в обіймах живих та здорових батьків та таких самих друзів. Можливо, на тій планеті ніколи і не було війни? Навряд. Там, де люди – є війна. Яковенко намагався розбурхати друга, пробудити його, але хлопець, неначе ота прибита муха, лишень пасивно ворушив кінцівками.