Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Тєбє вообще кто позволіл рот откривать, малорос? Ми сказалі чьотко тєбє – чістіть автомати, сідєть подальше, слєдіть за плєнним, чо нє ясно?! – ввімкнувся Чєрвь.

– Все ясно… – подивився в землю Іванов, який хотів лишень підтримати розмову та виділитись знаннями.

– НЄ ЕКАЙ тут, БИДЛО! – зірвався з ціпок Чєрвь. – В русском язикє говоріться всьо! УСЬОК?!

– Да…

– Нічьо-нічьо… «хм», – вдихнув в себе шмарклі беззубік. – Грамотє научім! Ги-ги-ги, – зауважив мерзенним голосом він.

«Ги-ги-ги», – дружньо зареготали росіяни, дожовуючи свої сосиски. Іван почав бринькати свою другу, вже авторську пісню, і всі перемкнулись. Іванов, якого росіяни називали Шість, повернувся до Наста, який став ще більше смиканим, ніж був.

– А чого вони так до тебе? – запитав Наст, незрозуміло чому киваючи головою.

– Та… – кивнув рукою Іванов.

– Тобі не набридло терпіти це? В тебе їхні автомати – візьми та вбий їх тут! – шепотів Наст неначе демон, що спокушав на злочин.

– Ні… – похмуро насупився той і похитав головою. – Сиді тіхо! Бо дам по мордє, тєбє шо, мало? – настрахав він, але Наст вже розумів, що ця людина – стоїть осторонь насильства, тому він не боявся його.

– Чи мені дай, я сам все зроблю, – облизнувшись та знов як скажений захитавши головою, продовжив пропонувати неймовірні до безглуздя ідеї Наст.

– НІ… – зашипів та затряс головою Іванов. – Замовкни! Ти вже труп, все! Догрався! А я ще ні! В мене ще єсть шанс… ще єсть шанс… – повторив він знов і Наст почув відгук розпачу в голосі.

– Шанс на що?

– Увідєть своєго сина… мєня забралі і я не встиг… нє встиг сказать, прощай, – з величезним розпачем та болем прошепотів він. Робив він це не тому, що хотів, щоб полонений його підтримав та дав гарну пораду, а просто тому, що знав, що ці його слова підуть разом із Настом в могилу, тим більш дуже скоро, тому йому хотілось виговоритися. – Йому било всього пять… он у мене такой умний, такой талановитий. Ми з єго мамою завжди билі увєрєни, шо в нашего сина большоє будущєє, а сейчас я даже не знаю, жив лі он, – чоловік закрив обличчя долонями.

– Але ж він з мамою… то все буде добре. Побачите свого сина, – намагався утримати думки у купі Наст та при цьому не забути підбадьорити Іванова. «До речі десь я вже чув це прізвище – Іванов. Ідіот! Воно дуже розповсюджене!» – вів внутрішній діалог сам із собою Яковенко, паралельно з реальним діалогом із російським військовим. Насту було лишень на крихту жаль цього чоловіка, і це відчуття, яке на його думку, виникало через амфетамін, хлопець намагався придушити в собі. «Всі вони – вбивці і вороги! Я вже не та людина! Мені не жаль, мені не жаль!» – налаштовував сам себе хлопець.

– Мать погібла во врємя обстрілу, – підняв очі на Наста білявий чоловік, прибравши від обличчя долоні. В очі Наста подивились яскраво-­блакитні очі Іванова. Навіть крізь сльози чоловіка та тьмяне світло від багаття, Наст відчував на собі цей погляд, який пронизував його, неначе зазираючи у самісіньку душу, скануючи її, розуміючи. «Колись я вже відчував таке», – подумав хлопець про себе. – У мене остался тіки он… Бєз нєво нєт і смисла. Поки є корені, є і рослина.

– Що ви сказали?! – розширилися зіниці в Наста, він не зрозумів, чи почулося йому, тому перепитав, але Бог вирішив залишити це питання відкритим.

– Ладно, пора потіхой собіраться… «Е‑е-х», – на видосі піднявся один з трьох росіян, на ім’я Пєтя, що був товаришем Чєрвя. Чоловік натягнув знятий бронежилет та трохи розім’яв ноги. Пісні від Івана закінчились вже хвилин десять як, і кожен з військових разом із Савою скурили мінімум по дві цигарки.

– Та ща, Пєть! – трохи гримнув на нього Чєрвь. Сава досі не міг збагнути, хто з них всіх головний. – Пусть Савич похаваєт нормально, чо ет вон сасіска нєдоєдєнная лєжіт! – обурився росіянин.

Сава вже не був напруженим. Немов за пів години повністю злившись з їхнім бидло-­колективом, він відчував себе неначе риба у воді. Не через те, що сам був такий, а просто тому що розумівся трохи на психології та знав які цінності у людей по типу Чєрвя.

– Та шото я уже нє хочу, рєбят… – спокійно на видосі відповів він. – Оно ж такоє в оліє, а у мєня поджелудочная слабая, хах!

– Ха-ха, – одразу підтримав Чєрвь, що був у гарному настрої. – Какіє-то слова говоріш непонятниє, літєратурниє… ти походу в школє ботаном бил, а, Савич?

– Хах, та нє-нє, Чєрвь… Я нормальним пацаном бил, послє 6-го ушол с шарагі нафіг.

– О‑о, – схвалюючи загудів співрозмовник. – Хорош, но я вообще послє 4-го. Ето Ваня с Гєной – умнікі, – кивнув він головою на сивого чоловіка-­музику та його молодого друга-­беззубіка, які вже хвилин десять як активно пошепки перемовлялися між собою, інколи прикриваючи рота долонею, немов хтось міг прочитати їх по губах. – Што Гєна – 11 классов закончіл, што Ваня – 9 классов і бурсу на сварщіка. Хотєл єщьо і в бурсітєт поступіть, ха!

– М‑м, – з штучною цікавістю прогудів Сава.

Табір військових зібрався до купи, і, залишивши одного вартового Сергія біля професійно облаштованого блокпосту, пішов вперед на дорогу, що робила доволі крутий під-йом угору. Місяць визирнув з-під хмари лишень на хвилинку. Десь вдалечині яскрава блискавка осяяла темне небо. Звук грому дістався них через секунду разом із сильним та холодним вітром, що майже здмухував усю експедицію, яка вела одного побитого полоненого у стані наркотичного сп’яніння до генерала Волкова. Росіяни обговорювали сценарії того, як зайдуть до генерала і попросять винагороду, а Наст дивився по сторонах, вдихаючи холодне свіже повітря. Лишень полоненим він міг повністю плекати подих свободи. «А що буде після? Після смерті? Після перемоги?» – подумав Яковенко, як раптом з думок його вибив різкий перезаряд затвору автомата Калашникова. Здавалось, сивий Іван та беззубий Гєна тримали зброю наведену на всіх інших. Росіяни спочатку розгублено заохали, неначе стадо баранів переминаючись з ноги на ногу. Всю їхню зброю ніс Іванов. Через декілька секунд, зрозумівши, що Іван та Гєна не збираються їх вбивати, росіяни почали боязко лаяти тих і питати, що це все означає, майже шепочучи собі під ніс у страху перед кулею. Лишень один Чєрвь поставив питання голосно.