Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Саво, треба вставати… Саво, Саво! Саво, чув? Саво, прийди до тями, брате… – марно шепотів над його обличчям Наст.

– Гдє я? – почувся Насту голос Чєрвя за спиною, але він навіть не звернув уваги.

– Шесть! – гукнув у простір сивий Іван, дивлячись на труп свого колишнього керівника.

– Да, – несміливо схиливши голову, зробив крок з-за спин інших військових білявий Іванов.

– Подойді ко мнє… – наказали пусті сірі очі, переводячи погляд на глибокі перелякані блакитні.

– Мужикі, ви мєня відітє, мужікі?! – намагався догукатися кого-небудь Чєрвь, але ніхто не чув цього, за винятком однієї людини, яка так само робила вигляд, що не чує.

– Так… т… – запнувся Іванов, хвилюючись. – Так точно! – виправився за секунду він.

– Шесть, подойді бліже, – протяг сивий руку і опустив дуло автомата у землю. – Іді, іді, нє бойся, хорошій, – почав він пестити і гладити Іванова, немовби свого собаку. – Відіш, вон то дєрєвце? – ткнув він пальцем на темне, оголене дерево, схоже на акацію, що росло у десяти метрах від дороги у невеличкій лісозмузі. Десь там, звідки дув прохолодний вітер, була і річка. Там під гілками верби були свої, які чекали, розраховували на Наста. Певно, це так. Але зараз саме хлопцю була потрібна допомога. – Сейчас ти бєрьош мою лопатку і капаєш-­капаєш-капаєш ямку, – майже шепотом наговорював він, ледь не торкаючись вустами вуха Іванова. Білявий солдат стримував з усіх сил тремтіння свого тіла, бо розумів, що влада тепер у наймерзеннішої людини їхнього взводу. Чекати від сивого Івана кулю у лоба, або у спину було питанням лише часу, аж ніяк не випадку. – Та нє дрожі, Шесть! Ну ти чєго? Я што, когда-то тєбя обіжал? – приговорював він, продовжуючи гладити чоловіка по його білому волоссю. Побачивши, як Іванов похитав у сторони головою, він неначе наситився енергетикою владарювання, і на його постійно відмороженому обличчі з’явилась шалена, маніакальна посмішка. – Ну вот, мой хорошій! Во-от. Ти ж нє для сєбя копаєш, нєт, – похитував він головою у сторони, продовжуючи посміхатись.

– Ги-ги-ги, – Гєна та Пєтя не стримались від задоволення тим, що відбувається. Не звертаючи уваги на свого мертвого командира, в грудній клітини якого виднілися чотири наскрізних поранення, хлопці продовжували веселитись. Вони бачили слабкого зіщуленого Іванова і раділи цьому, неначе вперше.

– Шесть, когда викопаєшь ямку, нужно вєрнуть Чєрвя туда – гдє ему і мєсто. В зємлю. Ну і потом закопать. Да што я тєбя учу – ти ж у нас образований малорос! – гмикнув Іван та злегенька поплескав свого підлеглого по плечу. – Всьо, іді. Ми вєрньомся – очєнь скоро, нє убєгай нікуда, ги-ги-ги, – посміявся наостанок сивий.

– Да, смотрі мнє! – виказав Пєтя свою особисту погрозу, насправді ж виглядаючи неначе шакал, що рикнув на беззахисне оленя.

– А лопата… – видихнув зі страхом у очах Іванов, коли його товариші вже розвернулися спинами.

– Лапата.. – посміхнувся скаженим оскалом сивий. – На, – витягнув він свій постійний атрибут з-за пазухи і віддав Іванову.

– А… а шо єслі я закончу, а ви нє вєрньотєся? – знов зупинив той своїм безглуздим питанням Івана.

«Фшшш», – гарячково вдихнув повітря сивий через ніс і знов повернувся до білявого чоловіка, який не розумів, наскільки він тонко пряде.

– Єслі закончіш, Шесть, а ми не вєрньомся – прийдьошь к нам, зайдешь к гєнєралу і отдашь єму ету грязную лапату взамєн на нашу награду, ето пріказ! ТИ ПОНЯЛ?! – вибухнув він на Іванова під нестримний сміх Пєті й компанії.

Іванов похитав головою, запхав за пояс маленьку лопатку і пішов до дерева. По дорозі він ухопив Чєрвя за ноги та потяг кремезне тіло по землі. Місяць, що визирнув з-під хмар, висвітлив сліди крові, що тяглися за тілом колишнього російського командира по землі. Ще якийсь час Наст чув його вигуки за спиною, але чим далі його тіло віддалялося від Яковенка, тим слабкішим був і його голос в голові хлопця. Наст досі намагався розбурхати Саву, але той лишень на кілька секунд розплющував очі і, подивившись у зоряне небо, знов заплющував їх. Кров текла майже з кожного клаптика обличчя друга і це було не дивно, бо розмір кулака Чєрвя був приблизно рівним розмірам всього чола Сави, тому Наст був радий, що після трьох сильних ударів його ліпший друг взагалі спроможний відкривати очі.

– А ну, сполз с нєго!

«Бух» – Гєна вдарив прикладом автомата Яковенка по спині. Удар був настільки сильним та неочікуваним, що в очах на мить потемніло. Наст впав набік, і при спробах вдихнути глибше, щоб насититися киснем, біль настільки посилювався, що здавалося, стиснення за грудиною от-от завершиться назавжди.

– А‑а-а, – лишень видав протяжний стогін Наст.

Він підняв голову, щоб побачити того, хто вчинив таке з ним. «Вбити-вбити-­вбити», – віддавало в його скронях, а кольорова пігулка тільки посилювала це бажання, за секунду немов прораховуючи тисячі варіацій того, як Наст це міг би зробити. Варіанта, при якому Наст та Сава залишились би живими, на жаль, він не вигадав навіть під дією амфетаміну. Кутом ока Наст побачив, що на нього дивиться хтось і, перевівши туди погляд, побачив Іванова. Білявий чоловік дивився блакитними очима прямісінько в Настову душу, і навіть погане освітлення та відстань не могли стати на заваді цьому відчуттю повної відкритості та щирості його погляду. Іванов дивився із жалем, розуміючи при цьому, що його доля, скоріш за все, буде така сама як і в Наста, але все одно – йому було шкода хлопців.

На секунду час зупинився в голові Яковенка. Навіть тисячі амфетамінових думок припинили майоріти перед очима. Зазирнувши у вже, здавалося б, далеке минуле, Наст намагався відтворити деякі діалоги. Лишень зараз він усе зрозумів, коли знов відчув цей погляд. Але це було неможливо… Майже неможливо… Хоча…

– А ну, встал! – дуло Калашникова дивилось прямо між очима Наста, а беззубий Гєна, розставивши ноги, стояв над Настом, що перебував на колінах. Неначе король, росіянин дивився вниз з висоти пташиного польоту. – Повторять нє буду – пущу пулю, – видихнув він дим десятої за вечір цигарки.