КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

        - Думаєш, спрацює? – Запитала Огняна у Алана.

        - Тут, може й спрацює. Бо вона ж – з майбутнього. Отже: знає майбутнє.

        - Ти хочеш сказати, - повернулася до коханого Фрося, - що мій дар лише наслідок того, що я – гостя з майбутнього?

         - Так. Але це не завжди спрацьовує, бо деякі речі, що мають статися, і  так трапляються.

         - Тоді, - втрутилася Огняна. – До завтра?

         Всі не дуже радісно всілися до темного джипу. Як і минулого разу, Фрося сиділа біля вікна, а Єва та Ярослав, сиділи поруч, взявшись за руки.

        - Дивно, - пробурмотіла Фрося, - що я в них єдина дитина.

        - А? – Запитав Ярослав. – Що ти сказала?

      Першими додому завезли дівчат. Коли були сказані останні: “Па!”, Ярослав сказав Алану:

      - А тепер поговоримо, як чоловік із чоловіком. Це, щодо Фросі. Чи ти не занадто поспішаєш?

      - О, тисячолітні мудрі Дракони! Навіть пан Заправлюд не був такий прискіпливий, - зауважив Алан.

      - Правда? То, я стану героєм? – Пожвавішав Ярослав.

      - Ні, не станеш. Я збираюся змінити історію, - відрізав Алан.

      Огняна зиркнула до дзеркала заднього виду. Але темне авто, яке рушило за ним з Євиного двору, не сполохало панну-Дракона: явна ознака того, що Огняна сумувала за Смоком.

       Вранці всі були трохи заспані, але готові до останньої битви зі злом. Щоправда, Фрося почувалася не надто затишно. Мама-Єва постійно щось розпитувала, і Фрося вже не знала, як багато зайвого вона розповіла. Але Єва була задоволена – вона й через двадцять років буде разом із Ярославом, а це – найголовніше.

       А ще Фрося розповіла, що Ярослав поступив на службу до Власти Скрині, заради Єви – щоб у дівчини була робота. Тепер, коли вона згадала своє минуле у майбутньому, дівчина розуміла чому Алан казав: “у кожного є своя ціна”. Але ж, ви це зрозуміли давно, правда ж?

       - І часто, я на своїй спині катаю аж чотири людини? – Запитала Огняна, коли четвірка молодих людей всілася на її золотаву драконячу спину.

       - Ні, - відізвалася Фрося. – Але ж ти можеш змінити історію, моя люба шляхетна, Огняночко.

       - Не підлещуйся, - фиркнула панна-Дракон, розквітаючи, ніби жовта хризантема.

       Під ногами різнобарвною цяточкою залишилося місто. Панна-Дракон летіла біля дороги Київ-Чоп, але трохи ліворуч: щоб не зацікавити допитливих пасажирів у машинах.

      Єва та Ярослав, які вперше летіли на Драконі, трохи нервували та впритул притиснулися один до одного – виключно із метою пережити страшні миті. Фрося та Алан також притиснулася впритул один до одного, але не через страх висоти.

       Їм пощастило: вітер був східний, тож дув їм у спини, залишаючи у спокої обличчя, але трохи псуючи зачіски. Внизу дерева вже міняли зелений одяг на жовто-червоний – радуючи очі різнокольоровими візерунками. Але було і сумно: тепла погода поступалася місцем прохолодним дощам, крижаним вітрам та осіннім приморозкам.

       За півгодини, на обрії з’явилося велике місто. Звісно, Дубно поступається величиною Києву, але порівняно із селами понад трасою, місто виглядає великим.

       Дубенський замок стояв майже на околиці, біля річки. Обережна Огняна подивилася навкруги і обережно приземлилася біля замкового рову. Поруч нікого не було.

      - Фух! – Сказала Єва. – Не знала, що це, аж так моторошно.

      - Нічого не моторошно, - заявила Фрося. – Я скучила за цими польотами.

      - Відвикай від них, - заявила Огняна. – Якщо ми упіймаємо Всеволода, то Дракони не втручатимуться у життя людей. Отже, й літати на нас ти не будеш.

        Фросі стало сумно. Однак, згадавши моторошні картини того, як її, закутих у кайдани, батьків веде гібридний Дракон та люди у темних балаклавах, дівчина вирішила, що свобода та щастя батьків – нормальна ціна за відмову від польотів на Драконах.

        Вони прибули до замку зарано, тож вирішили оглянути це диво фортифікаційних укріплень – фортецю жодного разу не було взято ворожим військом.

      - Як це – жодного разу? – Втрутився Алан. - А хіба татаро-монголи не спалили його у  тринадцятому столітті?

        - Це не рахується, - весело відповів Ярослав, тримаючи Єву за руку. – Тоді замок був з дерева. Часи тоді такі були, в тринадцятому столітті. І лише згодом, Князі Острозькі та Любомирські укріпили замок. Ото бачиш, - він вказав на будівлю ліворуч від входу, - це палац князів Любомирських. А оце, - він вказав на двоповерхову білу будівлю праворуч, – палац князів Острозьких. Вони одружувалися один на одному, щоб зберігати гроші та майно в родинах. Але, певно, не дуже ладнали одним із одним. От і жили у різних будівлях.

     - Як на мене, це – дурня, - одружуватися із незнайомцем заради збереження майна у родині, - сказала Єва.

       - Але, кохана, - відповів Ярослав. Єва почервоніла, а Фрося із Аланом підняли брови. Здається, Микитенко вже звик до свого майбутнього. – Всі ми одружуємося із незнайомцями. Коли ми ходимо на побачення, то прикидаємося кимось іншим, а от після одруження… Після одруження ми показуємо свою справжню сутність. І нерідко, вона кардинально суперечить попередній нашій поведінці.