Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

Принц теж вагався, розглядаючи комах, що виповзли погрітися на сонечку.

Дівчина зітхнула (на що не підеш заради Батьківщини і свого існування?) і повільно рушила вперед, пообіцявши собі – тільки до дотику каменю. Кроки різні бувають! Однак її нога не зустріла жодного опору. Лін на мить заплющила очі, дивуючись, і розплющила їх у справжніх джунглях.

Величезні дерева закривали кронами небо, їхнє коріння випиналося із землі скам’янілими зміями. Зі щілин товстої кори тяглись до сонця якісь рослини, вкриті дрібними пахучими квітками. Зверху звисали ліани, чіпляючись за дерева блідими щупальцями. Земля була дуже вологою, її покривали крихітні червонуваті пагони, а в повітрі витав легкий запах тління. Нечисленні сонячні промені насилу пробивалися крізь зелень і висвічували невеликих комах, що діловито сновигали туди-сюди. Здалеку долинали крики невідомих тварин і затихали голоси жерців:

– Шукаючі, лише знайшовши одне одного, ви повернетесь назад. Хай допоможе вам Він.

І Лін з хлопцями залишилися посеред дикого світу, в якому знайти принца здавалося важче, ніж голку в стозі сіна.

– Дивна якась у мене душа, – задумливо поскаржилася Лін. – Я вважала її цивілізованішою. І привітнішою. Та й відкритішою теж…

Єдине, що трохи втішало, – брак підліску в цьому дивному місці. Звісно, молодий підріст і кущі все ж росли, але вільно ходити поміж стовбурів дерев, ухиляючись від ліан, було можливо.

Лін сподівалась, що тут немає павутини і павуків. Ех, ось вилізе якась потвора, покрита рожевим панциром, з півсотнею очей по всьому тілу і акулячими щелепами, – і думай, чи то воно розумне і намагається познайомитись, чи то йому хочеться їсти.