Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

21.2

 

– Лін, не рухайся, – тихо попросив-наказав Карі.

Марк до болю стиснув її руку, навряд чи розуміючи, що робить. А потім дівчина помітила причину такої поведінки. Вона занадто виразно уявила собі страшного монстра і не звернула уваги на його появу наживо. Величезна тварина, яка виднілась попереду, настільки нагадувала придуману, що Лін запідозрила себе в передбаченні.

Метаморф повільно висунувся на передній план, затуливши її від монстра. Ставши навшпиньки, вона визирнула з-за його плеча, розминаючи пом’яту гвардійцем руку. Позаду Марк пошепки згадував чиїхось матерів і їхнє минуле.

Павук (чи це створіння гріх називати настільки звичайним словом?) не рухався, немов вирішуючи, що робити – дати драла від дрібного, але чисельного супротивника, чи перевести ворога в категорію «обіду». Напевно, він дійсно роздумував, пориваючись рушити вперед – і одразу ж відступаючи назад, присідаючи як перед стрибком – і випрямляючись.

Лін чула, як швидко билося серце гвардійця і повільно – Карі, проте не відчувала свого. А тварина все зволікала… Може, вона взагалі травоїдна і лише намагається грізним виглядом прогнати небажаних гостей, які вторглися на її територію?

Ніби на підтвердження цієї гіпотези павук почав вгризатись у стовбури дерев.

– Марку, потроху відходимо назад, – розпорядився метаморф, взявши кермо влади в свої руки.

«Тільки б у павутину не вскочити», – подумала Лін, однак вимовити це не встигла – гвардієць зашипів, заплутавшись у рожевих нитках, яких мить тому за його спиною не було.

Далі йшли тихо, щоб не накликати на свою голову ще якусь місцеву тварюку. Марк роздратовано матюкався, зчищаючи залишки павутини, а «принцесу» не покидало відчуття неправильності довкілля.

Вів метаморф. Лін сумнівалась, що він знає, куди йти, але нічого не говорила. Яка різниця? Ні вона сама, ні гвардієць не змогли б вказати правильний напрямок.

Потроху переляк від зустрічі з рожевим павуком пройшов, і дівчина почала уявляти, яких ще потвор міг виростити цей світ. Наприклад, ведмедя розміром як невеликий пагорб або орла, що з легкістю утримує в пазурах вівцю. Хоча ні, місцева овечка теж відрізнялася б габаритами. Птахи можуть виколупувати із землі дощових черв’яків, схожих на пітонів. А змії…

Додумати їй не дали.

– Будемо обходити? – діловито поцікавився Карі, пригальмовуючи біля пагорба, зарослого, як не дивно, не деревами, а жорсткою бурою травою, що досягала колін.

– Так, – рішуче заявив Марк і, не чекаючи відповіді Лін, звернув праворуч.

Рушили, обходячи перешкоду по периметру, і наткнулися на очі. Величезні, більші за дитину, вони дивилися на світ похмуро і сумно, час від часу обмахуючись схожими на опахало віями. До цих очей додавалися відповідного розміру зуби, ніс і всі інші частини гігантського ведмедя, що розлігся посеред лісу. Ворожості звірюка не демонструвала, лиш дивилася вперед і навіть не рухалась.

Лін підняла очі до неба. Так і є, якийсь птах тягнув у дзьобі довгого гада. Але цього їй здалося мало для твердої впевненості в своїй здогадці.

Дерева попереду розступилися, витягаючи коріння із землі і пересуваючись на нове місце. Простір, що звільнився, зайняв чорний дракон із червоним гребнем. Він пустив у небо ефектну стрілу полум’я, змусивши хлопців потягнути Лін в укриття за товстим стовбуром, красиво зігнув шию і застиг у картинній позі. Потім почав стрімко змінювати забарвлення – синій-червоний-жовтий-зелений-фіолетовий-рожевий… і несподівано зніс яйце, разом із яким розтанув у повітрі.

На його місці з’явилися три гамаки і круглий столик зі всілякими стравами й напоями.

– Відпочинемо? – запропонувала Лін.

На неї подивились як на божевільну і м’яко направили в протилежний бік.

Вона обурилася:

– Невже ніхто ще не зрозумів? А так?

Навколо метаморфа закружляв рій вогників, складаючись у слово «Фантазія».

– Світ мрії? – недовірливо перепитав Марк.

– Світ фантазії! – оголосила Лін. – Справжня мрія тут навряд чи здійсниться, зате уявити можна що завгодно.

– То це ти придумала павука і ведмедя? – Гвардієць не приховував здивування. – Навіщо?

– Я тоді думала, аби щось таке не вилізло з кущів, – і воно з’явилося, розумієте? Це все брехня про совість! Той, хто сюди потрапляє, опиняється в полоні власних страхів, адже він згадує свої гріхи, і вони нагадують про себе. Вбивця не чекає, що його жертва прийде до нього і заговорить про прощення, чи не так? Він жде відплати – і вона приходить. А потім з’являється добрий бог і допомагає гріховній душі звільнитися від вантажу совісті. Як бридко!

– Але чому? – спитав метаморф. – Винуватець карається власною уявою. По-моєму, це справедливо.

– Справедливо?! А як бути з тими, хто нічого поганого не зробив, але кому на кожному кроці ввижаються кошмари? Раптом хтось у дитинстві розбив мамину улюблену чашку і досі цим мається? Уяви – потрапляє він за Стіну, а тут давно покійна матуся з ременем! І нехай цей Він зніме тягар з душі, неприємний осад залишиться на все життя! Людина думатиме: раптом саме та чашка була сенсом життя його матері? Справжнім злочинцям, навпаки, простіше. Вони отримали прощення – і можуть планувати наступне лиходійство, знаючи, що завжди можна прийти сюди, трохи злякатись і очистити совість. Що не кажіть, а мені тут не подобається!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍