Луї Фердінанд Селін - Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін

— Люба моя, люба! бурмоче.

— Воно не в тебе? воно не в тебе?

Це вже край!.. вона кидається на нього… нишпорить у нього по кишенях!.. обмацує!.. піджак… штани… нема! він не опирається… нічого не знайшла!..

— Люба!.. люба!..

Дурень дурнем з отим «люба»! вона про свідоцтво запитує!.. досить!.. досить!.. вона кидається… до сходів!.. до сходів!.. долає сходинку… дві сходинки! залишки сходинок!.. вона ще метка, та Деніза!..

— Люба!.. люба!..

Пішла! він її гукає… яка прудка! уже на третьому.

— Денізо! Денізо!

Гукає Денізу… волає… «Люба! Люба!»

— Ви бачили, докторе? це вона?

— Так, вона!

Свідчу йому, щоб не сумнівався!.. «Так! так! так!»

— Люба! люба Денізо!

Аби відповіла!.. вони мешкають на четвертому… сходи відлунюють глухо!.. згори донизу! а де всі інші?.. піднялися по вцілілих сходинках? зникли, як у казці! нікого в брамі не лишилося! жодного плазуна?.. вони піднеслися, це певно!.. родини, літні дами, мої дві гарпії, панна Блез…

— Денізо! люба Денізо!

— Іди до біса! до біса!

О, це її голос! вона!

Кричу, щоб він зрозумів!

— А може, свідоцтво згоріло?

Дотиркав мене своїми сумнівами!

— А ваша Лілі? Не згоріла?

Аж тут новий потік сусідів! новий потік! у будинку так багато не живе!.. і всі якісь спантеличені… нерішучі… белькочуть… хочуть… відступають!.. Сердяться через сходи!.. «які розхитані… іще димляться!..» і перила погнуті й закучерявлені… матусі репетують, верещать!.. не хочуть пускати дітей… а батьки всіх тягнуть! навмання! смикають! нам краще, ми в помешканні консьєржки! тут я, Пірам, Родольф, Мімі, пані Туазель коло буфета під стінкою і пані Норманс непритомна під столом… товстун чоловік напроти… по той бік коридора, напроти! не виліз із кривавої каші! як і раніше, в калюжі… голова! у нього величезна голова! не голова, а згусток крові! тюрбан ще більш роздувся!.. від крові!.. згусток крові на всю голову!.. тільки дірочка напроти рота!.. він з неї хропе… хропе!.. ох, чортів бурдюк, нехай хропе! так краще! сто чортів!.. як він мене розквасив! товк, кривдив, бо я, бач, не опікувався його жінкою! його дорогою Дельфіною! йому плювати на Дельфіну! Геть совість утратив! Хропе! а мені крутитися! його жінку рятувати! бальзамом лікувати! його Дельфіну! бальзамом! треба ще знайти флакон! і послухати її! де ця нещасна? де вона? та ось поряд!.. я не помітив! лиш нахилитися!.. трясця! ударився лобом!.. об стіл! вона під ним!.. от роззява!.. може, трохи в очах туманиться? зізнаюся… на щастя, Пірам має нюх… він її винюхав!.. Дельфіну! Дельфіну!.. вона справді там… лежить… Пірам знову б'є по мені хвостом!.. своїм віялом! з розмаху!.. з розмаху!.. «Пірам! Пірам!»… нарешті я на місці: ліва грудь непритомної… вислуховую! слухаю… слухаю… безпомилково… не сприймаю особисті шуми за стукіт її серця… мої особисті шуми в голові!.. ні! увага! відрізняю безпомильно! маю витончений слух! але що за бурмотіння?.. справді!.. хтось бурмоче!.. в іншому кутку… біля товстуна… це пані Ксантіп молиться!.. їй-бо! «Боже наш, що єси на небесах!…» це вона на підлозі… на мішку цивільної оборони! мішку піску… принесла мішок піску зі сховища в метро.

— Агов! чекайте! хвилинку! не бурмочіть! я слухаю, пані! слухаю!

Справді! Припав вухом до грудей… Нехай пані Ксантіп помовчить!.. але консьєржка теж бурмоче!.. але не молитву! прокльони!.. на мою адресу! не до Небес, де там! до мене! до мене!

— Ви хоч колись замовкнете, підмітальнице?

Знову припадаю вухом якраз отут… гаразд!.. до грудей! добре! воднораз рахую пульс… я не помиляюся… «Гм! гм! гм!» нічого не кажу… Пірам задкує з-під столу… задом наперед… потім розвертається!.. насторожився!.. бачу, що зараз гавкне!.. примушую, аби сидів спокійно… і це все! він скиглить… не то що Дельфіна!.. йому треба силою пащеку затуляти!.. обома руками!.. «Ну ж бо, ну, що тобі?»… тремтить… пригортаю його… з ним тільки так, тобто ласкою!.. гладжу… заспокоївся… та це не все… може, пора нагору?.. і мені пора нагору! можливо, там щось лишилося?.. не все згоріло?… штрикалка? ампули?.. камфора?.. адже інші он сходами діти, старі, огрядні дами… але спочатку бальзаму!.. флакон!.. де церберка?.. зараз її потрушу! приведу до тями! отримала чимало мордачів!.. хитається, хилиться… мовчить… кудись рушає…

— Пані Туазель! двері! двері!

Єдине слово, щоб отямилася: двері! Гукніть їй: двері! і з пекла вискочить!.. Щоправда, у нашому будинку вже нема такого пристрою! вона випросила, щоб «автоматично»… усі відмикають самотужки… натисканням ґудзика!.. ще за два роки до війни!.. але у неї ненависть лишилася!.. одне слово! ладна кусатися!

— Двері! Двері!

Даремно гукаю… жодної відповіді!.. куди консьєржка пропала?.. куди поскакала? не знаю… пішла допивати?.. увесь бальзам? у неї ж була пляшка у руках?.. тримала міцно! о, бачу її… по той бік авеню… перейшла!

— Двері! Двері!

Усе одно гукаю!.. щоб розсердилася і прийшла! але вона показує, що дуже зайнята! бо вони й далі чубляться! з Мімі й Родольфом!.. досі!.. тож мій голос! де там! де там! навряд почують! бо вони шаленіють! жах! жах! руками махають!.. усі троє! пахне смаленим!.. на хіднику… бачу, мов удень… на світанку… погано бачив Мімі, тепер бачу… кринолін, волани… усе на ній!.. і боа, і мантилька, і капор… я казав, що консьєржка бере гору… але не цілком!.. На Мімі перлове намисто!.. і перука!.. і готова далі битися!.. місця тепер досить! не то що в коридорі! чи в консьєржки! на авеню місця досить!.. і клекотливого потоку фосфору вже немає! лише кілька жаринок!.. отут!.. отам!.. на бруківці… як недопалки!.. дерева геть обгорілі… жодного листочка!.. троє знавіснілих забіяк там, між платаном і пожежним «сигналізатором»… залишками платана… Родольф у самому лахмітті… порваний редингот теліпається… на штанах тільки одна штанина… але це його не стримує, де там!.. вони, ви ж уявляєте, де все діється, перед в'їздом до гаража… уже не б'ються, але як шпетять одне одного! марно сподіватися, що дочекаюся їх на поміч!.. не прийдуть і бальзаму не принесуть! мені Гортензія тут більше стала б у пригоді… Гортензія своячка… думаю… я б їй сказав: «Панно Гортензіє, хворій не краще!» вона відразу зрозуміла б… я ретельно зважую