Стівен Кінг - Салимове Лігво

він і прибув сюди. Воно мертве, як він. Мертве вже років з два­дцять чи й більше. Уся країна йде тим самим шляхом. Я з Ноллі їздили на п’двійний сеанс в кіно до Фелмата пару тижнів тому, якраз перед тим, як той драйв-ін закрили на міжсезоння. Там вже у першому їхньому вестерні я побачив більше крові й убивств, аніж я бачив за обидва роки в Кореї. Дітвора з того веселилася та їла попкорн.

Він безвиразно махнув рукою на місто, яке зараз лежало позолочене променями призахідного сонця, неначе якийсь намріяний міраж.

— Мо’, їм сподобається буть вампірами. Та не мені; Ноллі прийде по мене сьогоніч. Я їду.

Бен дивився на нього безпорадно.

— Вам обом, хлопці, варт сісти у цю машину та мерщій катати геть звідси, — сказав Паркінс. — Це місто проживе без нас… якийсь час. А потім і не важить.

«Так, — подумав Бен. — Чому ми цього не робимо?»

Марк висловив причину за них обох.

— Тому що він гад, містере. Справжній гад. Оце й усе.

— Справді? — відгукнувся Паркінс. Він кивнув і пихнув своєю «Пелл-Мелл». — Ну, гаразд.

Він поглянув у бік Консолідованої старшої школи.

— Учнів як кіт посцяв сьодні, у всякім разі з Лігва. Автобуси бігають припізнено, діти похворіли, контора дзвонить по домах, а там ніхто не відповіда. Мені дзвонив завуч, то я його трохи заспокоїв. Він такий собі кумедний, дрібний, лисий парубок, шо дума, шо зна, шо він робить. Ну, вчителі на місці, у всякім разі. Вони приїздять з-поза міста, здебільша. Хай зара’ собі вчать одне одного.

Подумавши про Метта, Бен промовив:

— Не всі з них з-поза міста.

— Це не важить, — сказав Паркінс. Його очі впали на кілки в Бена за поясом. — Ви збираєтесь впорати того хлопа отими-ось?

— Так.

— Якшо хочте, можете взяти мій поліцейський дробовик. Цей штурмовий дробовик, то була ідея Ноллі. Ноллі любив ходити озброєним, ше й як. В місті навіть банку нема, аби йому надіятись, шо того хтось пограбує. Утім, вампір з ньо’ вийде добрий, лишень тіки він розсмакує.

Марк дивився на констебля зі зростаючим жахом, і Бен зрозумів, що мусить забрати хлопчика звідси. Це було гіршим за все.

— Поїхали, — сказав він Марку. — Він кінчений.

— Гадаю, так воно й є, — сказав Паркінс. Його бляклі, прихвачені складками очі озирали місто. — В натурі, як тихо. Я бачив, шо Мейбел Вертс підглядала зі своїм біноклем. Але не думаю, шоб сьодні тут було багато за чим підглядати. Сьогоніч буде більше, напевне.

Вони пішли назад до машини. Було вже майже 5:30.

  46

Вони зупинилися перед церквою Святого Андрія за чверть до шостої. Видовжені тіні падали від церкви через вулицю до дому її настоятеля, немов прирікання. Бен узяв із заднього сидіння саквояж Джиммі і випорожнив його. Знайшовши кілька маленьких ампул, він витряс їхній вміст за вікно, залишивши ампули.

— Що ви робите?

— Ми наберемо сюди свяченої води, — сказав Бен. — Ходімо.

Вони підійшли по доріжці до церкви і піднялися сходами. Марк, який хотів було вже відчинити середні двері, затримався і показав рукою:

— Подивіться на це.

Дверна ручка була почорніла і дещо покривлена так, немов її пробило потужним електричним розрядом.

— Це тобі про щось каже? — запитав Бен.

— Ні. Ні, але…

Марк потрусив головою, відганяючи якусь несформовану думку. Він відчинив двері і вони увійшли. Церква була прохолодною й сірою і сповненою безкінечного багатозначного мовчання, яке є спільним для всіх, чорних чи білих, порожніх олтарів віри.

Два шикування лав розділяв широкий центральний прохід, а обабіч нього стояли двоє гіпсових ангелів, тримали чаші зі святою водою, схиливши свої спокійні, ласкаво розуміючі обличчя, немов щоби вловлювати власні віддзеркалення в цій тихій воді.

Бен поклав ампули до кишені.

— Обмий собі обличчя і руки, — сказав він.

Марк подивився на нього, стривожений:

— Це ж.. свя… свято…

— Святотатство? Не цього разу. Нумо, вперед.

Вони занурили руки в цю тиху воду, а потім поплескали нею собі на обличчя, як то робить людина, яка щойно прокинулася і бризкає собі в очі холодною водою, щоби шоком знову ввімкнути у них цей світ.

Бен дістав з кишені першу ампулу і вже наповнював її, коли чийсь пронизливий голос закричав:

— Гей! Гей там! Що ви тут робите?

Бен обернувся. Це була Рода Кьорлес, доморядниця отця Каллагена, яка сиділа на першій лаві, безпорадно крутячи в пальцях чотки. На ній була чорна сукня, з-під подолу якої звисав край комбінації. Волосся в неї було в безладі; вона розкуйовдилася, зариваючись у нього пальцями.

— Де отець Каллаген? Що ви тут робите?

Голос у неї був різким і тонким, близьким до істерики.

— Хто ви? — запитав Бен.

— Місіс Кьорлес. Я доморядниця отця Каллагена. Де отець? Що ви тут робите?

Її руки зійшлися разом і почали війну між собою.

— Отець Каллаген відбув, — сказав Бен якомога делікатніше.

— Ох, — заплющила вона очі. — Він ганяв оте щось, що мордує наше місто?

— Так, — сказав Бен.

— Я знала це, — сказала вона. — Зайве мені було й питатися. Він сильний, добрий служитель церкви. Тут завжди були такі, які казали, що він ніколи не стане достатньо духовним, щоб навіть вступити в черевики отця Бергерона, а він вступив. І вони замалі для нього, як виявилося.

Вона широко розплющила очі і подивилась на них. Сльозинка пролилася з лівого і покотилася по щоці.

— Він більше не повернеться, чи як?

— Я не знаю, — сказав Бен.

— Балачки за його пияцтво, — проказувала вона, немов не чула Бена. — Чи був десь бодай-колись хоч один вартий його утримання ірландський священник, який не перехиляв пляшку? Оте панькання-няньчення, граємо-у-­церкву-молитва-пожертви не для нього. Він був більшим за це!

Її голос здіймався до склепінчастої стелі хрипким, майже викличним криком.

— Він був священником, а не якимсь там святим засідателем!

Бен з Марком слухали безмовно і без здивування. Ніяких здивувань не лишилося в цьому сновійному дні; для них навіть місця не лишилося. Вони не вбачали себе ні вершителями, ні месниками, ні спасителями; цей день поглинув їх. Приречено, вони просто жили далі.

— Він був сильним, коли ви його востаннє бачили? — запитала вона вимогливо, вдивляючись у них. Сльози збільшували свердла безкомпромісності в її очах.

— Так, — сказав Марк, згадавши, як у кухні його матері Каллаген високо тримав хреста.

— Чи зараз ви перебираєте на себе його роботу?

— Так, — знову сказав Марк.

— Тоді беріться за неї, — гримнула вона на них. — Чого ви чекаєте?

І вона покинула їх, пішовши центральним проходом, у своїй чорній сукні, самотня скорботниця на поховальній відправі, якої тут не відбувалося.

  47

Знову у Єви — і в крайній час. Було вже десять хвилин по шостій. Сонце висіло над західними соснами, прозираючи крізь розриви в хмарах, мов кров.

Бен заїхав на парковку і зацікавлено подивився на свою кімнату. Фіранка лишалась відтуленою, і він побачив там на варті свою друкарську машинку, а поряд з нею стос готового тексту і скляну кулю, яка