Стівен Кінг - Салимове Лігво

class="p">— Мені страшно,— сказав Марк, не ловлячись на виклик. — А вам ні?

— Мені страшно, — сказав Бен. — Але я також розлючений, я втратив дівчину, яка мені страшенно подобалася. Гадаю, я кохав її. Ми обоє втратили Джиммі. Ти втратив матір і батька. Вони лежать у вашій вітальні під накривкою з дивана.

Бен підштовхнув себе до остаточної брутальності:

— Хочеш, поїдемо туди, подивишся?

Марк відсахнувся від нього з обличчям нажаханим і болісним.

— Я хочу, щоб ти був зі мною, — сказав Бен дещо м’якіше.

Він відчував у шлунку паросток відрази до самого себе. Він заговорив тоном футбольного тренера перед важливою грою.

— Мені байдуже, хто там колись намагався його зупинити. Мені байдуже, якщо Аттіла Гун грав з ним і програв[291]. Я зроблю власну спробу. Я хочу, щоб ти був зі мною. Ти потрібен мені.

І це було правдою, чистою й голою.

— Гаразд, — сказав Марк. Він дивився вниз, собі на коліна, де його пальці перепліталися у бентежній пан­томімі.

— Тримайся, — промовив Бен.

Марк поглянув на нього розпачливо:

— Я намагаюсь.

  44

Автозаправка «Екссон Сонні» на передміській Джойнтер-авеню була відчинена, і Сонні Джеймс (який експлуатував свого тезку з кантрі-музики, тримаючи його величезний кольоровий плакат у вітрині поряд з пірамідою бляшанок мастила[292]) особисто вийшов і став, чекаючи на них. Він був маленьким, схожим на гнома чоловічком, чиє ріденьке волосся оброблялося машинкою до відвічної короткої стрижки, яка демонструвала його рожевий скальп.

— Агов, вітаю, містере Міерзе. Як ся маєте? Де ваш «сітрован»?

— Відпочиває, Сонні. Де Піт?

Піт був нештатним помічником Сонні і жив у місті. А Сонні ні.

— Так і не з’явився сьодні. Та пусте. Однаково справи мляві. Місто наче геть вимерло.

Бен відчув темний, істеричний регіт у себе в шлунку. Він загрожував скипіти і вихлюпнуться йому з рота велетенською, гіркою хвилею.

— Заллєте пального? — спромігся він. — Я хочу скористатися вашим телефоном.

— Звісно. Привіт, хлопче. Сьодні у школі нема занять?

— У мене практична екскурсія з містером Міерзом, — сказав Марк. — У мене кров ішла з носа.

— На Бога, я так і здогадавсь. У мого брата таке часто бувало. Це значить, високий кров’яний тиск, хлопче. Варт тобі берегтися.

Він вирушив до заду машини Джиммі й зняв кришку бензобака.

Бен зайшов у приміщення і набрав номер на таксофоні поряд зі стендом з дорожніми мапами Нової Англії.

— Камберлендська лікарня. Яке відділення?

— Я хотів би поговорити з Меттом Бьорком. Палата 402, будь ласка.

Далі була нехарактерна затримка, і Бен уже хотів було спитати, чи не перевели Метта до іншої палати, коли той голос запитав:

— Перепрошую, з ким я говорю?

— Це Бенджамін Міерз.

Раптом можливість смерті Метта, немов якась довга тінь, заманячила в його мозку. Могло так статися? Звичайно — ні. Це було би вже занадто.

— З ним усе гаразд?

— Ви його родич?

— Ні, просто близький друг. Він не…

— Містер Бьорк помер сьогодні о 15:07, містере Міерзе. Якщо ви почекаєте хвилинку, я подивлюся, чи прийшов уже доктор Коді. Можливо, він міг би…

Голос продовжував говорити, але Бен перестав його чути, хоча слухавка так і залишалася приклеєною до його вуха. Усвідомлення того, як сильно він покладався на Метта, що той проведе їх крізь решту цього кошмарного дня, вломилося в нього болючою вагою. Метт помер. Застійна серцева недостатність. Природні причини. Це було так, ніби Сам Господь відвернув Своє лице від них.

Тепер тільки Марк і я.

Сюзен, Джиммі, отець Каллаген, Метт. Усі пішли.

Паніка вхопила його, і він зітнувся з нею мовчки. Він, не думаючи, поклав слухавку назад на важіль, гільйотинуючи якесь напівпоставлене запитання.

Він вийшов надвір. Було десять по п’ятій. На заході розходились хмари.

— Виходить усього три долари рівно, — повідомив йому Сонні життєрадісно. — Це машина лікаря Коді, авжеж? Як бачу оте ДМ на номерах, то завше згадую одне кіно, шо я бачив, то така історія про зграю шахраїв, і один з них завше крав машини з номерами ДМ, тому шо…

Бен подав йому три однодоларових папірці.

— Сонні, я мушу мчати. Вибачте. У мене проблеми.

Обличчя Сонні зім’ялося.

— Овва, жаль таке чути, містере Міерзе. Погані новини від вашого видавця?

— Можна й так сказати.

Бен сів за кермо, затріснув двері і рушив, залишивши Сонні в його жовтому демісезонному дощовику дивитися їм услід.

— Метт помер, чи не так? — спитав Марк, вдивляючись у нього.

— Так. Інфаркт. Звідки ти знаєш?

— Ваше обличчя. Я побачив ваше обличчя.

Було 5:15.

  45

Паркінс Ґіллеспі стояв на маленькому критому ґанку міської управи, курив «Пелл-Мелл» і роздивлявся на західне небо. На Бена Міерза і Марка Петрі він перемкнув свою увагу неохоче. Його обличчя гляділося сумним і старим, як ті склянки з водою, які вам приносять у дешевих харчевнях.

— Як ваші справи, констеблю? — запитав Бен.

— Терпимо, — спромігся Паркінс.

Він вивчав задирку в себе на шкірястому нігтьовому валику великого пальця.

— Бачив вас, ганяли туди-сюди. Скидалось на те, наче цей хлопчина сам-один їхав за кермом із Залізничної вулиці останнього разу. Справді так?

— Так, — сказав Марк.

— Ледь не цокнувся. Парубок, шо їхав назустріч, проминув тебе на ’кийсь курвий волос.

— Констеблю, — мовив Бен. — Ми хочемо розказати вам, що зараз відбувається в місті.

Паркінс Ґіллеспі виплюнув недопалок своєї сигарети, не відриваючи рук від поруччя маленького критого ґанку. Не дивлячись ні на кого з них, він сказав спокійно:

— Я не бажаю цього чути.

Вони дивилися на нього, ошелешені.

— Ноллі сьодні не з’явився, — сказав Паркінс тим самим спокійним, безклопітним тоном. — Він зателефонував учора пізно ввечері, сказав, що бачив машину Гомера Мак-Казліна десь на Глибокій Просіці — гадаю, він назвав саме Глибоку Просіку. І після того ні разу не подзвонив.

Повільно, сумно, наче людина під водою, він занурився пальцями собі в кишеню й дістав звідти чергову «Пелл-Мелл». Почав рефлекторно її крутити, розминаючи, між великим і вказівним пальцями.

— Ці, йоб їх, події мене до смерті доведуть, — сказав він.

Бен спробував знову:

— Ґіллеспі, той чоловік, який купив Дім Марстена. Його прізвище Барлоу. Саме зараз він у підвалі пансіону Єви Міллер.

— Справді? — відгукнувся Паркінс без якогось особливого здивування. — Вампір він, а хіба ні? Точно, як у тих коміксах, що їх випускали двадцять років тому.

Бен промовчав. Він дедалі дужче почувався людиною, яка загубилася в якомусь велетенському, гнітючому кошмарі, де безперервно цокотить і цокотить годинник — невидимий, але поряд, відразу під сподом цих подій.

— Я їду з міста, — сказав Паркінс. — Спакував усе своє майно до кузова машини. Мої пістолет, блимавку та значок я залишив на полиці. Годі буть мені законником. П’їду до своєї сестри в Кіттері, атож. Міркую, то досить віддалік, щоби вціліти.

Бен почув, як його голос, немов десь іздалеку, промовляє:

— Ви безхребетний тюхтій. Ви бздливий шмат лайна. Це місто ще живе, а ви вже з нього тікаєте.

— Ніяке воно не живе, — сказав Паркінс, підкурюючи свій недопалок дерев’яним сірником. — Тому-то