Фредрік Бакман - Ми проти вас

«Бйорнстад-Хокею». І приїхав сюди, бо мені потрібна робота.

Міра не зводить з нього погляду. Часто-часто кліпає очима. Обвиває себе руками, тоді акуратно витирає очі.

— Чому ти хочеш працювати саме тут? — пошепки запитує вона.

Петер випростує спину.

— Тому що я хочу, щоб ми стали чимось більшим, ніж просто подружжя. Я хочу, щоб разом ми ставали кращими.

* * *

Того вечора, коли дві команди, червона і зелена, нарешті виходять на лід, щоб зустрітися в матчі, на арені й трибунах бракує кількох людей, присутність яких завжди сприймали як належне. Усі інші вже зібралися — люди з двох міст, з тисячею різних історій. Проте на льодовій арені Бйорнстада панує тиша. Сидячі трибуни вщерть заповнені вболівальниками, але ніхто не розмовляє, не плескає, не вигукує слова підтримки. На одній стоячій трибуні видно людей у зеленому, серед них стоїть безмовна група чоловіків у чорних куртках. Вони нічого не кричать. Начебто хочуть, але не мають сили, їхні легені спорожніли, а голоси затихли. І раптом до стелі піднімається пісня — їхня пісня.

Ми-и-и ведме-е-е-еді! Ми ведме-е-е-еді! Ми ведме-е-е-еді-і-і…

Вигуки лунають із протилежного боку, від іншої стоячої трибуни. Це співає червона група підтримки. Цілі натовпи вболівальників «Геда» ще змалку ненавидять «Бйорнстад-Хокей» і завтра знову будуть ненавидіти. Два клуби не припинять боротьби, світ не зміниться, усе залишиться як було.

Але сьогодні, один-єдиний раз, їхні сумні голоси шанобливо заводять пісню ворога:

«З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!»

Один-єдиний короткий знак поваги. Просто слова. Такої тиші на цій льодовій арені ще ніколи не було, і вже наступної миті здається, що ніколи й не буде. Спершу не чути ані звуку, а тоді все заглушує вибух гордості й любові, коли ціле місто хоче заявити, що воно ще тут, воно стоїть, що Бйорнстад і далі проти всіх. Коли зелена трибуна з чорними куртками надриває горло, співаючи так голосно, щоб їх було чути аж на небесах. Щоб він знав, як його тут не вистачає.

А потім ми почнемо те, що завжди робимо в цих краях. Станемо грати в хокей.

* * *

Майю на залізничну станцію підвозить мама. Міра чекає біля входу, поки донька піднімається сходами, йде пероном і нарешті знаходить того, кого шукає. Він сидить на лавці.

— Беньї… — на відстані каже Майя, ніби кличе звіра, якого не хоче злякати.

Беньї здивовано глипає на неї.

— Що ти тут робиш?

— Тебе шукаю, — каже Майя.

— Звідки ти знала, що я тут?

— Сказали твої сестри.

Беньї усміхається. В нього прекрасна усмішка.

— Ті сестри такі ненадійні.

— Це точно! — сміється Майя.

Помітно, що в неї трохи закороткі рукави — Майя виросла за цей рік, а куртка залишилася такою, як була. На тильному боці рук видно два новенькі татуювання. На одному гітара, на іншому — рушниця.

— Класні, — киває на них Беньї.

— Дякую. Куди ти зібрався? — запитує Майя.

Якийсь час Беньї роздумує, що відповісти.

— Не знаю. Просто… Їду звідси.

Майя киває. Простягає йому аркуш паперу з коротким, написаним від руки текстом.

— Я вступила до музичної школи. Збираюся туди в січні. Не знаю, чи ти повернешся до того часу, тому я… я просто хотіла віддати тобі оце.

Поки Беньї читає, Майя розвертається і йде до маминого авто. Дочитавши, він гукає:

— МАЙЄ!

— ЩО? — кричить вона у відповідь.

— НЕ ДОЗВОЛЯЙ ТИМ СВОЛОТАМ БАЧИТИ, ЯК ТИ ПЛАЧЕШ!

Майя сміється зі сльозами на очах:

— НІКОЛИ, БЕНЬЇ! НІКОЛИ!

Можливо, вони вже ніколи не зустрінуться, тому Майя написала на аркуші свої найкращі побажання для Беньї:

Бажаю мужності тобі,

Щоб серце вирувало

І щоб у кожній боротьбі

Удари відбивало.

Щоб почуття не знали меж

І рвалися до бою.

Я вірю: ти усе пройдеш,

Незламний — аж до болю.

* * *

Завтра над нашим містом знову зійде сонце. Хоч у це складно повірити.

Одній молодій дівчині, яку звати Ана, доведеться глибоко зануритися всередину себе, щоб знайти сили жити далі. Тому що такі люди, як вона, завжди знаходять сили жити. Через кілька місяців за кілька сотень кілометрів звідси в одному великому місті вона буде змагатися у своєму спорті. У роздягальні Жанетт поцілує її в чоло, Майя стоятиме поруч, вона стукне стиснутими кулаками по рукавицях Ани і прошепоче: «Я люблю тебе, дуркó». Ана сумно усміхнеться і відповість: «І я тебе, страшидло». У неї на руках будуть такі самі татуювання, як у Майї: гітара і рушниця. Анин тато стоятиме перед роздягальнею. Він і далі старатиметься перестати пити.

Коли Ана вийде на ринг, щоб зустріти свою суперницю, частина глядачів, ніби за командою, встане з трибуни. Вони нічого не вигукуватимуть, але всі як одне будуть одягнені в чорні куртки, і кожен на мить покладе руку на серце, коли Ана підніме на них погляд.

— Хто це? — здивовано запитає суддя.

Ана закліпає очима, дивлячись на стелю. Уявлятиме собі небо, яке над ними.

— Це мої брати і сестри. Стою я — стоять і вони.

Коли почнеться поєдинок, на рингу в Ани буде лише одна суперниця. Хоча що з того — їх могла би бути навіть сотня. Та вони однаково не мали б жодних шансів.

І завтра зійде сонце. Знову.

Один хлопець із Низини, якого звуть Амат і про якого всі думали, що він надто дрібний і слабкий, щоб стати добрим хокеїстом, буде бігати трасою і добіжить до самої НХЛ. Він стане професіоналом на льоду, а Захаріас, його друг дитинства з сусіднього будинку, стане професіоналом за екраном комп’ютера. В інших дівчат і хлопців, із якими вони виростали, історії схиблять на криву дорогу, одні з них рано підуть з цього світу, але хтось виборе собі краще життя. Велике горде життя. І ніхто з них не забуде, звідки вони родом.

Один тато, якого називають Кабан, далі ремонтуватиме автомобілі у своїй майстерні й далі боротиметься за своїх дітей, день-у-день. Щоранку всі вони будуть приходити на могилу Анн-Катрін. Його старший син Бубу, який може витягнути сокиру з капота машини, але ніяк не навчиться їздити на ковзанах, за якийсь час стане добрим другом для хокейної тренерки, яка не дуже знається на почуттях. Цаккель призначить його своїм асистентом. І з нього вийде збіса добрий помічник.

Рамона відбудує свій паб. Коли він знову відкриється, кожна людина з Бйорнстада й чимало паскудників із Геда годинами чекатимуть,