Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Тому-то записав Петро Шекерик-Доників, що у Василюкових зігнив цілий мільйон паперових гульденів, схований десь у буковому дуплі, бо ніхто не мав часу про нього подбати. А коли врешті повернулися до батьківської буковинки, коли пригадали, вже було по мільйонові. Не один багач, що тяжкою працею або без праці, з бідаків злупив такий мільйон, гірко би плакав, а може, й зашморгу собі пошукав сам, без мандатора. А Дмитрик і не думав через те журитися. Витягав із дупла напівзігнилі банкноти, самі сотки, цілими жменями і кидав до ватри. Коли ті папірці горіли, наповнюючи буковинки дуже смердючим димом, хлопці мовчки сиділи навколо ватри, трохи похнюплені. Першим сказав Чупрей:

– То що? Чи вже паперу не стало в тому Відні? Сам пан цісар дасть моцні накази, і знов випишуть для нас нові гроші. Є кому про нас дбати…

– Егей, брате Чупрейку! – відказав Дмитрик. – Най би вже не дбав ані про нас, ані про наш край. Най образиться або взагалі нас відречеться, бо ми лісові діти, бісові, не його цісарські. Тоді було б нам просторіше на світі. Най би й усі свої скарби паперові, смердючі забрав до того Відня. А нам най одну тільки стару свободу залишить!..

Потім заспівав їм там Дмитро нову пісню про стару свободу. Забули про банкноти, сотки, папери та панські вигадки. Співали. Разом із ним тішилися піснею, товариством і самою юнацькою свободою.

Поки юнаки вчиняли напади й вилазки, поки мандрували, було їм весело й бадьоро на душі. Але, коли надто довго сиділи на полонинах, постійно виставляючи варти, бо завжди треба було остерігатися погоні, тоді їм ставало тісно. Неспокійно, нерадісно, скуто. А що вже казати про зимову пору. Та що мали робити? Куди подітися на світі? Частенько тоді доходили до них із села невеселі, болісні, марудні звістки. Вже чи не навстіж стояли оселі для мандаторів та пушкарів. Панщина вповзала поволі та всідалася чорним птахом на барки юнацьких родів, наче неждана хвороба, що підступно, нишком настигає велетня.

Тепер ще ясніше побачив Дмитрик, як то кожен паршивий пес їздить верхи на свободі, як жодна свиня навіть підпустити не хоче до свого свинячого коритця тої нещасної, не дасть їй свинячої мішанки похлебтати. Ходить вона, свободонька, никає пущами, мерзне та світить, обшарпана, голим задом. Чекає, аж ті молодці обірванці над нею зжаляться. Але як її рятувати? Як повернути їй давню силу? Так він співав, так думав.

Якщо вони не здатні вигнати цісарські війська, ані дороги їм тут перегородити, то чи принаймні знайдуть стільки сили, щоб вільна пісня залишилася живою, протрималась, як те зерно під снігом до весни.

А для чого ж ті скарби?

Про це, власне, Андрійко далі оповідає.

Перериває оповідь, у задумі схиляє голову, може, щось і крутить, чи кудись закручує, але робиться якось сумно.

– Скарби! Ну, вони такі. Більше тобі світу не відкриють, ніж твоєму серцю відкрито. Іншої долі не накарбують, ніж та, що глибоко в костях твоїх, у костях твого роду світовим письмом вирізьблена. Сили велетнів не позичать. Бунту не розпалять. Скарби? Може, і шкода, що воно так називається? Що з того, що хлопці мали якісь ті мільйони?

І байдуже, чи золоті, що не одному очі червінню засліплять і вже його обплутують, чи просто паперові, такі легкі, що з ними можна дійти на край світу. Коли не того їм було потрібно! Замість здобувати свободу, вони знов сиділи ув’язнені в пущах, оточені пушкарями, військом, що налізло в гори. Тож селам і родам своїм замість свободи привели нову напасть.

Варто було б назвати це скарбом, коли б вони відшукали Довбушів громовий топір!

Але й так мали дякувати Богу, святому Іллі, що послав їм Дмитрика. Бо, щиро кажучи, то у нього в голові, у серці були справжні скарби. Він зумів із них зробити людей, лицарів честі, співаків. Пропала б, напевно, вість про давнину, і всіх гірських людей мандатори вже перетворили б на хлопство без пам’яті про предків, на пахолків без гідності, якби не юнаки.

Далі Андрійко так повістує:

– Було то п’ятої весни Дмитрикового воювання. Дмитрик надумав тоді вчиняти нальоти на села з усім товариством, щоб і самі товариші не нудьгували, сидячи в пущах, як у фурдизі, а ще й аби ширили між людьми Дмитрову пісню про свободу. Так вони й мандрували, несподівано з’являючись то в одному, то в іншому селищі. Як ті орли та сипи спадають з небесної висі на полонину Гостову, хапають ягнятка і вмить відлітають, мов їх і не було, – так і опришки заходили до осель, не знати звідки, проводили там ніч, сповнену співом, веселощами, забавами, жартами й новинами. І, залишаючи ту смугу радості, знову зникали в пущі, хто їх знає де…

Нападали не на невинних ягнят, а на пушкарів. Ті вже не могли безпечно жити поодинці по хатах, ховалися або втікали до Кут. Знані були ті опришківські толоки, відвідини зі співом, гулянням, музикою та вином. Подеколи півсела збиралося на таку забаву. Крім своїх співанок, Дмитрик приносив різні подарунки, іноді ще якісь цікаві моди, які сам придумав або десь купив. Опришківське співоче братство сходило над селами, як сонечко, плекало надію. Юнаки зав’язували приязні стосунки з місцевими людьми, кохалися з дівчатами. У багатьох селах, а найбільше у Головах, в Ясенові, на Синицях люди так звикли до цих забав та співів, що вже не раз на свята нетерпляче виглядали, чи не видно співаків. Вони вже й самі складали співанки про Дмитра та про юнаків. І коли побачили, що пушкарі ховаються від Дмитрика, наче миші від кані, як утікають від кожного громового юнака, то села й осідки поволі ніби приєднувалися до Василюкового товариства. Уже по цілих горах линула пісня:

Скільки ж буде, Василюку, твого товариства?

Як у нашій буковинці зеленого листа.

Андрійко не заперечує, що в той час, якщо хтось вхопив свою дівчину або й до чужої причепився, то ніхто не міг його знайти. Хіба що якийсь цікавий або такий винюхувач, що, крий Боже, сили чоловічої позбавлений, любить тільки заглядати і стежити за коханцями. Хіба що такий міг чути по лісах та заростях шептані пестощі, солодкі словечка і тихі наспіви. Бо так, як ті птахи навесні ґречно собі щебечуть, ледь чутно квилять і солодко цвірінькають у хащах, так і вони ховалися у скритках лісу. Або, може, ще більше були подібні на бистрих і