Ганна Ткаченко - Спалені мрії

собі пальці на нозі, а потім від гангрени мало не помер. А голова на війні був, груди в орденах, і собою непоганий, мабуть, тому й сподобався. Але виходить, що насміявся з неї, пістолета дав, а сам розрядив спеціально, – зауважила Горпина.

– І я про це думав. Лякають і зараз інколи, а чи є у них патрони, невідомо. – Дід Кирило зовсім про інше подумав. – Може, й спеціально розрядив, бачачи, що вона серйозно налаштувалася. Виходить – сам себе потішив, – все ж видно було – йому така новина сподобалася.

– І як же тепер з такою жінкою жити? – Горпина скрушно хитнула головою. – Засне, а вона знову щось вигадає.

– Нехай як хоче. Звідки нам знати, як вони там живуть і чому вона в гульки вдарилася? Розберися в чужій сім’ї, коли он баба Явдоха, сусідка моя, ревнує свого діда Антипа. Із центру йду, а він мене вже виглядає, новини взнати хоче, а вона тут як тут. Каже: приховуєте від мене щось, значить, привіти котрась уже передавала. От Явдоха, так Явдоха! Йому вже, мабуть, років вісімдесят шість, дід, коли йде, то ледь ногами клишає, а вона й такого ревнувати не перестає. – Хоч цією вигадкою Кирило їх розвеселив. – Смієтеся. А колись про таке навіть мови не велося, бо розпусти такої не було. Усі про роботу думали та про шматок хліба, чоловіків своїх любили, а не чужих. А що зараз твориться? Війну пережили, не дуже ще й від’їлися після третього голоду, а все по-іншому стало! Це все жінки виробляють! – так хотілося, щоб його правда останньою була.

– Чому жінки, це чоловіки винні! – уже кричали вони в один голос.

– Сучка не схоче – кобель не скоче! – Кирило навіть тупнув ногою. – Під магазином баби сьогодні мало не побилися за хустку, привезли тільки дві, а їх п’ятеро всю ніч там стояли. Хустка їм дуже треба! З цього все і починається.

– Хустка тут ні до чого, всі ми любимо гарно виглядати, а воно ні товарів, ні грошей як не було, так і досі немає. – Горпина й не думала уступати. – А твій Антон нехай менше горілки п’є, тоді й дружина вдома сидітиме. Хто раніше пив? За роботою ніколи пити було. – Вона теж багато чого пам’ятала з відносин свого часу.

– Тепер чоловіки не роблять, скажеш? – аж розсердився дід Кирило, захищаючи свою стать.

– Не кричи, роблять чоловіки роботу, але й горілку жлуктять, неначе перед кінцем світу. Може, і війна в цьому винна, і влада також, але свою голову треба мати. А щодо роботи, то вона у всіх різна – одні добре діло роблять, інші податки збирають. – Вона так швидко говорила, що не давала нікому навіть слово вставити. – От ти на сьогодні все сплатив? Не все. І ми не все, і Мар’яна, й інші, бо після минулого голоду ще господарство не дуже розвелося, а вони ніби не знають цього – віддай, і квит. Половину вирощеної пшениці забрали, молока нам здавати п’ятсот літрів. А де його взяти, коли теличка-первістка мало дає? Питають у нас: де корова ваша? І в хлів заглядають. Тоня не витримала та давай на них кричати: «Чи ви, хлопці, не з цього села, чи зовсім здуріли, корова ще позаторік у голод здохла, а ви її в хліву шукаєте!» Мар’яні поставили триста літрів молока, а чим дітей годувати? Вони кажуть, що нараховано все по-чесному. Яєць усім по сто штук і картоплі багато. Її, може, й накопаємо, бо дощі пройшли, а по сорок кілограмів м’яса в цьому році точно не здамо. Так от, чоловіки наші, яких ми з війни виглядали та Богу за них молилися, тепер як ті поліцаї поставали. Здай їм податки, і все, бо вони на такій роботі, гроші таким чином заробляють. А коли не можуть план свій виконати, уповноваженого з району із собою возять. Той усе покрикує, а коли баби лаятися починають, одразу на свою кобуру з пістолетом руку кладе. Часто до тієї бригади приєднується і голова сільради. От тобі й робота. Кому потрібні така робота і такі порядки? Хіба за це воювали? – аж розчервонілася Горпина.

– Той голова, може, й сам від себе їздить по хатах, адже нічим від поліцая не відрізняється. – Антоніна згадала, як у їхній хаті часто покрикував. – Місяць тому нашого конюха навіть побити хотів. Хтось заявив, що дядько Павло овес у торбині щодня з конюшні носить, тому й приїхали до нього з обшуком. Вівса не знайшли, а невеличку торбину з салом, підвішену до стелі, помітили. Голова сільради одразу закричав: «Хто дозволяв шкіру не здавати?» Дядько клянеться, що поросятко було невеличке і шкірка тонка, зовсім не знімалася. Що й було б, якби міліціонер не виручив, каже: хіба то порося, там того сала кіл три всього. А Ігнатович уже замахувався на дядька. І що ти йому зробиш? Здачі даси, то посадить.

– І мені зі шкірочкою сала хочеться, а чоботи із чогось шити треба ж, все, що було, зносилося. Ото вони для того й шкіру забирають. На моїй вулиці теж дехто у погребах свиней смалить, так самі ж люди і доносять. Сусіди ніби й дружні, ніби й хороші, а донесуть одразу, – говорив уже не так голосно дід Кирило, поглядаючи по боках.

– Про податки це ще не все. Ти, Кириле, чув, що до нового року треба викупити облігації? Змушують взяти їх аж на п’ятсот рублів, у Мар’яни сім’я більша, то їй – тільки на триста, а тобі також – на п’ятсот, і діду Саві на таку ж суму. Це я своїми вухами чула, – розмахувала руками Горпина, адже та сума була непомірною, і таких грошей вони ніколи і в руках не тримали.

– Коли не візьму облігації, то що? Де ж мені гроші такі взяти? – дивувався й собі Кирило.