Наомі Новік - Відірвана від коренів

Нам не залишалося нічого іншого, як продовжувати шлях, але гори більше не радували. Ми не знали, що ми знайдемо, опинившись на іншій стороні. Кася сиділа у задній частині візка з дітьми весь день. Дорога почала обережно підніматися, ми були в передгір'ї, і її рука лежала на мечі, прихованому під плащем. Сонце піднялося вище, і його тепле золоте світло осяяло її обличчя і волосся. Вона виглядала як статуя, віддалена і дивна.

Ми досягли вершини пагорба і виїхали на перехрестя, де одна з доріг вела до Жовтих Боліт, з невеликим колодязем збоку і поставленим поряд коритом. Дорога була порожньою, хоча й сильно стоптаною біля колодязя, ногами людей і коней. Я не могла зрозуміти, був це звичайний слід чи ні. Кася зіскочила і принесла нам відро води, щоб напитися і вмити запорошені обличчя, а потім я змішала трохи свіжого бруду і наклала на волів: вони вже тріскали тут і там після спеки дня. Сташек мовчки приніс мені жменю зірваної трави.

Ми сказали дітям, так обережно, як могли, про їх батька. Маріша не зовсім розуміла, за винятком того, що боялася. Вона просилася до матері вже кілька разів. Тепер вона чіплялася за спідницю Касі майже весь час, як злякана дитина, і не виходила з її поля зору. Сташек зрозумів все краще. Він прослухав звістку мовчки, а потім сказав мені, — Це дядько Марек намагається нас убити? Я не дитина, — додав він, дивлячись на моє обличчя, ніби я потребувала його слів, щоби перестати сумніватися у цьому.

— Ні, — вдалося мені видавити, через моє туге горло. — Він тільки дозволив Вудові послати твого батька на війну.

Я не була впевнена, що Сташек повірив. Він став тихим і мовчазним з тих пір. Він був терплячий з Марішею, яка чіплялася до нього, теж, і допомагав з роботою, коли міг. Але не казав при цьому майже нічого.

— Агнешка, — сказав він тепер, коли я закінчила штукатурити задню ногу вола, і встала, щоб піти змити бруд з рук. Я повернулася, щоб простежити за його поглядом. Ми могли бачити дорогу позаду нас на багато миль. На заході здіймалася велика хмара пилу. Здавалося що вона рухалася вперед, поки ми стояли, спостерігаючи. Кася піднесла Марішу вгору. Я затінила очі і примружилася.

Це був загін чоловіків у поході: їх були тисячі. Ліс високих списів виблискував попереду, вершники на конях з великими прапорами з білими і червоними кольорами. Я побачила гнідого коня і срібний малюнок на його броні; поруч з ним ішов сірий кінь з вершником у білому плащі…

Світ нахилився вбік, звузився і кинувся на мене. Обличчя Соля стало ближче: він дивився прямо на мене. Я відсмикнула голову вбік так сильно, що впала.

— Агнешка? — стривожилася Кася.

— Швидше, — я задихалася, піднімаючись вгору, і штовхаючи Сташека до задньої частини візка. — Він побачив мене.

Ми в'їхали в гори. Я намагалася вгадати, як далеко позаду нас армія. Я б підігнала волів, якби вони були у кращій формі, але вони йшли так швидко, як тільки могли. Дорога була з камінням, вузька і кручена, і їхні ноги почали швидко тріскатися й обсипатися. Не було ніякого бруду поруч, щоби їх залатати, і навіть якби я могла це зробити, я не посміла би використати заклинання прискорення руху: Я не могла бачити далі наступного повороту. Що робити, якщо попереду будуть чоловіки, і ми влетимо прямо в їх обійми; або, що ще гірше, опинимося у повітрі над каньйоном?

Лівий бик різко впав вперед, звалившись з ніг, і перетворився в грудку бруду проти скелі. Другий протягнув нас трохи далі, а потім, зробивши ще кілька кроків, розвалився теж. Візок нахилився вперед, неврівноважений, і всі ми попадали з наших місць вкупі з гілками та сухою травою.

Ми були глибоко в ущелині між горами, замість дерев тут ріс чагарник, і високі піки піднімалися по обидві сторони звивистої дороги. Ми не могли бачити досить далеко позаду нас, щоб сказати, наскільки близько армія. Зазвичай на те щоб пройти через перевал потрібен був був день ходьби. Кася взяла Марішу, а Сташек підвівся на ноги сам. Він йшов поруч зі мною, поспішаючи, скаржачись на біль у нозі і різке розріджене повітря, яке дерло у горлі.

Ми зупинилися, щоб віддихатися, на виступі з крихітним капаючим влітку потічком; його якраз вистачало, щоб донести жменьки води до наших ротів, але коли я випросталася, хрипке каркання біля моєї голови змусило мене здригнутися. Чорний ворон з блискучими пір'ям дивився на мене з гілки висохлого дерева, яке виросло між скелями завдяки потічку. Він знову голосно каркнув.

Ворон летів за нами, коли ми йшли, стрибаючи з гілки на гілку у чагарнику поруч. Я кинула у нього камінчиком, намагаючись змусити його полетіти геть; але він тільки відскочив і знову закаркав, кислим тріумфальним тоном. Ще двоє приєдналися до нього трохи далі. Дорога вилася в ущелині гребеня хребта, де зелена трава акуратно покривала обидві сторони крутих схилів.

Ми продовжували йти. Шлях пірнув за виступ і повернув, залишаючи нудотний відкитий простір для падіння справа. Можливо, ми якраз проминули пік. Я не могла зосередитися, щоб подумати про це належним чином. І майже тягнула Сташека за руку. Десь позаду почулося кінське іржання: як ніби кінь послизнувся, біжучи занадто швидко по вузькому гірському перевалі. Одна з ворон піднялася в повітря, кружляючи, і відлетіла подивитися; щодо нашого постійного компаньйона, то він далі стрибав за нами, і його очі були спрямовані на нас.

Повітря не вистачало; ми боролися і задихалися, коли починали бігти. Сонце сідало.

— Стояти! — закричав хтось далеко позаду нас, і стріла, описавши дугу над нашими головами, полетіла вниз, ударившись попереду об скелю. Кася зупинилася, віддала Марішу