Інна Роміч - Любов у спадок

Граф із досадою обтрусив зі свого розкішного бліо прилиплі соломинки. Надалі йому наука. Якщо хочеш, аби щось було зроблено добре, зроби це сам.

Двері до маленької кімнатки були відчинені, й звідти чувся радісний дитячий сміх. Дивно було чути його тут, посеред військового табору. Просто біля дверей, на складаних підставах був прилаштований маленький стіл, за яким сиділи двоє хлопчаків і щось запально кидали на стільницю.

— Я знову виграв! — заявив білявий сухорлявий хлопчик із обличчям, суцільно всипаним великим ластовинням.

— Ні, Оуене, ти знову шахрував! — лунко заперечив його партнер і ляпнув того по руці.

Другий хлопчисько сидів спиною до дверей, тому було важко розгледіти його обличчя. Одягнений він був у зелену котту[58] з довгими рукавами, штани й легкий шкіряний гамбізон, які йому були очевидячки завеликі. На голові в нього красувалася чепурна зелена шапочка, прикрашена совиною пір'їнкою, і з-під неї недбало вибивалися довгі золотаво-руді пасма. На відміну від першого, цей парубійко вигляд мав значно охайніший. Якби не чоловічий одяг, його легко можна було прийняти за дівчисько.

— Так нечесно, — розчаровано протяг Оуен, відкидаючись на лаві та згрібаючи три білі кістки в спеціальний дерев'яний стаканчик. — Все-таки я виграв. Ти ж знаєш, у цій грі не можна шахрувати!

— Але в тебе це чомусь чудово виходить, — в'їдливо відповів його співрозмовник, встаючи з-за столу та з хрускотом потягаючись.

Він повернувся до виходу, й відразу стало зрозуміло, що це справді дівчина в чоловічому костюмі. Ніжне личко вкрила вже легка засмага, воно було трішки обвітрене, чарівні веснянки на задерикувато піднятому носику, високі вилиці, але головне — величезні ясно-зелені очі. Широко розставлені, з бісівським вогником усередині, вони дивилися на світ весело й твердо, але водночас трішки загадково, ніби зберігали в своїй глибині якусь таємницю. Уже не дівчинка, але ще не доросла жінка, вона перебувала якраз у тому віці, коли юних спокусниць порівнюють із рожевими пуп'янками, котрі щойно розпускаються. Однак у цьому випадку доречніше було б порівняння з дикою шипшиною, на якій більше гострих шпичаків, аніж пелюсток.

— Щось його давненько нема, — діловито зауважила дівчина, наближаючись до виходу та вдивляючись у далечінь.

У її голосі чулася ретельно натренована байдужість. Паж скорчив кумедну пичку їй у спину. На вуличці не було нікого, тільки худий обдертий півень ліниво длубався в пилу. Незрозуміло, як він вижив — напевно, саме така гідна похвал помірність у їжі врятувала його від прямого влучання в суп для вічно голодних вояків.

— Слухай-но, він пішов зовсім недавно. Еріко, давай іще пограємо, га? — канючив хлопчисько.

— Ні, годі, — відгукнулася вона голосом суворої матусі. — І взагалі, Дік заборонив тобі грати!

— Ну, я ж просто так, потренуватися, — Оуен миттєво знітився й почав запихати стаканчик кудись за пояс. — О! Я, здається, бачу його.

Він підхопився, показуючи кудись.

— Де?!

У голосі дівчини чулася така щира радість, що паж тільки непомітно похитав головою. Еріка підхопилася з лави та кинулась була до дверей, але потім повернулася й знову сіла, вдаючи, що так і сиділа тут цілий день. На курній вуличці шато,[59] на околиці якого вони квартирували, з'явився високий лицар у легкій кольчузі й коричневому кілті. Неквапом наблизився до дверей, прихилився до одвірка.

— Знову грали в трик-трак?[60] — невдоволено поцікавився він, сідаючи на лаву й витираючи піт із чола. — Дайте-но води.

Дівчина кинулася вглиб дому й хутко принесла великий глиняний кухоль. Обоє мовчки чекали, поки лицар нап'ється.

— Ну, що там вирішили? — не витримав перший веснянкуватий паж. — Діку, скажи!

— А як же мій титул «господар»? — із вдаваною суворістю запитав Річард.

Оуен розплився в задерикуватій посмішці. Шотландець допив воду й поставив кухля на стіл.

— Щойно прибув гонець із королівської ради, — спираючись спиною на стіну, стомлено повідомив лицар. — Здається, наші королі збираються вести переговори… Дай Боже, щоб так воно й було. Завтра вранці ми виступаємо. Збирайтеся.

— Ур-ра! — радісно заволав Оуен. — Нарешті! Бо я вже геть скис, поки сидів у цій норі.

Він зневажливо махнув рукою в бік безлюдної курної вулички.

— Чого ти радієш? — обрубав його Далхаузі. — Що твою дурну голову нарешті підставлять під валійські стріли? Дурню, це ж війна, розумієш, справжня війна, а не прогулянка по Франції.

Паж негайно закопилив губи. Еріка мовчала. Вона притулилася до дверей, приклала долоню козирком до очей і задивилася кудись.

— Чого ти надувся, як миша на крупу? — знову звернувся лицар до хлопчиська. — Я сказав: збирайся. Іди, готуй спорядження. Ти мій зброєносець, а чи місцевий принц?

Оуен ображено відірвав себе від лави, кинув обурений погляд на мовчазну Еріку та вийшов.

У кімнатці запала гнітюча тиша. Стояв спекотний полудень, як часто буває наприкінці серпня, вуличкою