Інна Роміч - Любов у спадок

— Дякую, Семмі! — доніс вітер чийсь крик із корабля.

Смаглявий горбоносий моряк у засмальцьованому береті непомітно сховав за високі гетри невеличкого ножа з чорним руків'ям і, насвистуючи, подався геть. Розрізані мотузки валялися біля того місця, де він стояв хвилину тому.

— Нема за що, — весело промовив морячок, швидко зникаючи в лабіринті знайомих з дитинства портових будов. — На те й існують друзі.

— …Отже, мій люб'язний Ноллісе, ти не бажаєш розповісти мені що-небудь новеньке?

Голос звучав глузливо, ніби той, хто запитував, сам не вірив власним словам. Джон підняв голову з лави й розплющив одне око. Друге, заплиле, не розплющувалося зовсім.

— Наприклад, що твою місію виконано і я можу спокійно спати, не побоюючись неприємних сюрпризів?

Сер Джеффрі люб'язно нахилився до нього, прикладаючи долоню до вуха. Не почув відповіді й махнув комусь невидимому рукою.

— Шкода, — мовив він. — Пробач, але я сподівався, що ти цього разу виявишся моторнішим.

— Я зробив усе, що міг, — прохрипів слуга. — Це не моя провина, що в неї з'явився захисник.

У повітрі просвистів ціпок, з розмаху опустився на його оголену спину. Він скинувся й заплющив очі. Ну, не так уже й боляче, спробував себе втішити Нолліс. Бувало й гірше. Однак йому це вже починало набридати. Чого він ще від нього хоче, цей схиблений лорд?

Граф осудливо зацокав язиком.

— Ну-ну, Джоне, не треба впиратися. Я знаю, ти людина терпляча, але на двадцятому ціпку, по-моєму, можна й покричати. Розумієш, мені неприємно, коли ти кажеш мені, мовляв, у тому, що сталося нема твоєї провини. Це ж якраз твоя провина, Джоне, й тільки твоя, що ти випустив її. Я не хочу, щоб ти думав, начебто можеш легко відскіпатися. Ти не виконав мого наказу, й тому покараний.

Нолліс зітхнув. Здається, сер Джеффрі все-таки остаточно схибився. Видно, йому щоночі ввижається, що в Беверлі приїздить законна спадкоємиця та віднімає в нього графство. Ич, причепурився, ніби на прийом до короля. Він крекнув, зручніше вмощуючи живіт на твердій лаві. Дідько забирай, дожився — частують ціпками, як вілана за дрібну провину. Він застогнав, стиснув зуби. А боляче, Вельзевулів потрух!

— Годі, — змилостивився лорд, — іди геть!

Він недбало махнув рукою, відсилаючи похмурого плечистого парубка, що виконував роль ката. Той щось шанобливо промукав і швидко віддалився. Сер Джеффрі Персі присів поруч на чисту лаву, гидливо підсмикав гаптоване срібною ниткою чорне шовкове бліо.[57]

— Як же ти схибив, мій люб'язний друже? — замислено запитав він, оглядаючи найманця з погано прихованим презирством. — А я так на тебе сподівався…

— Це дівчисько виявилося хитрішим за всіх відьом Шотландії разом! — пробурчав Нолліс, втираючи кров із розбитого підборіддя.

Вони розмовляли спокійно, ніби нічого й не сталося. А що, звичайна справа — слуга провинився, пан розлютився… Але Джон у глибині душі відчував: щось у ньому завзято опирається такому порядкові. Може, справа в тому, що за ці півроку він звик до волі, до того, що не він, а йому підкоряються. Звик бути сам собі господарем. Найманець похмуро сплюнув кривавою слиною на підлогу, й молодий граф мимоволі поморщився.

— Виходить, ти знову загубив її, — він замислено крутив грубий золотий ланцюг на шиї.

— Не один я, — зауважив Нолліс. — Чорний Дуглас теж облизня спіймав. Приємно було помилуватися його перекошеною пикою. Їй-богу, його добряче обвели круг пальця!

— Замовч! — крикнув граф.

Джон байдуже знизав плечима — мовляв, мені що, можу й помовчати. Сер Джеффрі підхопився й нервово заходив із кутка в куток. Коли він довідався про те, що Вільям Дуглас теж шукає спадкоємицю, то просто розлютився. Наказав побити Джона, а сам метався по стайні, збиваючи все, що траплялося під руку та лаючись на всі заставки. Втім, Нолліс його розумів. Коли до справи береться Дуглас, тут уже не до сміху.

— Диявол, — прошипів граф.

Його пещене обличчя спотворила гримаса ненависті.

— Диявол, як це все змінює. Звідки він довідався про все, цей бісів Дуглас!

Граф замислився. Справи кепські. Його захвалений слуга зіпсував усю справу, випустив із рук дівчисько на самому початку, й тепер воно живе, ще й на волі. Йому навіть подумати було страшно, що станеться, коли сер Вільям Лідденсдейлський захопить законну спадкоємицю Нортумберленда. Мало того, що його графство може виявитися досить урізаним, вибухне ще й страшенний скандал. Якщо їхній рицарственний король довідається про те, як молодший Персі став графом… Це може дуже погано скінчитися. Джеффрі витер піт, який миттєво виступив на чолі. Він спробував заспокоїтися й міркувати логічно.

У нього є незаперечна перевага перед Чорним лицарем Шотландії. Перевага в часі й місці. Еріка, здається, збирається дістатися до двору англійського короля? Який, щоправда, зараз у Франції… М-да. Але графові Персі набагато легше буде перехопити її в ставці його величності, ніж графові Дугласу. Уже краще.

— Це війна, — замислено промовив він, дивлячись у простір.

Війна… Як дивно — щоб запобігти своїй війні, він змушений їхати на чужу. Джеффрі навіть розсмішила ця думка. Непоганий каламбур.

— Я б легко міг повісити тебе, Джоне, але ти мені потрібен живим, — лагідно сказав він. — Даю тобі останній шанс виконати те, що ти повинен. Але цього