Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

— Поїдьте до Житомира, зніміть там готельний номер.

— Ні, Іване Карповичу. Я ж і за вас відповідальна. Втягнула у цю історію і поїхала? Так не робиться.

— Поліно, якби не дитина, я б не просив...

— Усе буде добре, Іване Карповичу, повірте. Так, я вагітна, але руки мої при мені. — Вона несподівано вихопила револьвер. — Стріляю я так само добре, як і колись. То хай тільки поткнеться хтось, одразу кулю в лоб отримає, і не одну.

— Ну добре. Але я прошу, приготуйте речі, на випадок, якщо доведеться поїхати. І коли я побачу небезпеку, ви поїдете. Без суперечок і вагань. Добре? — Я подивився на неї.

— Так, — пообіцяла вона.

— Що ж, тоді добраніч.

Я ще зайшов подивитися, як пристав. Він неспокійно спав, завтра на нього чекав поганий день. Я повернувся до кімнати, загасив лампу і сам улігся. Прокинувся рано, мені гріли чай, коли поруч пробіг пристав зі страшним виразом обличчя. Блював десь надворі, потім повернувся, червоноокий і хворий. Поліна, яка теж прокинулася, дала йому пігулку від головного болю, пристав попив чаю і попросився ще відпочити, бо їхати сили не мав. Його знов уклали, а я рушив до лісу навколо маєтку, знайшов сліди копит. То не почулося мені іржання, двоє вершників стежили за маєтком Поліни з лісу. Я поїхав по слідах. Вони вели до села Вербового, в якому була ще одна економія, що належала пану Крамському. Поїхав просто до неї, побачив палі високі, на яких хижі птахи висіли. Бачив уже такі. Роздивлявся птахів, яких спершу підстрелили, а потім до жердин прибили цвяхами.

— Доброго дня, — почув я голос позаду. Звертався до мене дебелий чолов’яга років п’ятдесяти, з масним волоссям, розкладеним на проділ, у костюмі-трійці.

— Доброго дня, я Варфоломій Мурзін, прикажчик.

— Я — управитель, Савелій Петрович Крупницький. Це ви ліси дивитеся? У пані Капітоліни живете? Чув про вас, — кивнув Крупницький. — Ну як вам наші краї?

— А що це таке? — кивнув я на розіп’ятих птахів.

— Та це щоб курей не крали. Ліси ж навколо, хижих птахів багато, замість того, щоб у лісах полювати, курчат тягають. Ото і лякаємо по можливості. Як ви, ліси подивилися?

— Ліси хороші, але біда з дорогами. До вас їхав, то на дорогу і не потикався, бо багнюка. Верхи не проїдеш, що там уже казати про віз із деревиною, — поскаржився я.

— Так, краї болотяні, з дорогами тут важко. Але з другого боку, лісів багато, та й люди тут працьовиті й сумирні, платні потребують невеликої, — сказав Крупницький, який уважно до мене приглядався.

— Сьогодні невеликої, а завтра страйк влаштують, — зітхнув я.

— Е ні, ніколи тут страйків не бувало і не буде! Народ тихий, страх має і панів слухає. Навіть у 1905 році, коли багато де неспокійно було, тут жодних заворушень.

— Як же це вдалося не допустити отрути бунту? — здивувався я.

— Бо стежимо ми за людьми нашими, піклуємося, щоб не знали вони шкідливих думок. Тут і поліція нам допомагає, і дворянські загони пильнують, щоб бунтівників не було. Чого-чого, а страйку тут можна не боятися, — запевнив Крупницький. — А як вашого пана звати? Я багатьох лісопромисловців знаю.

— Пана мого звати Сава Єрмолов.

— О, добре його знаю! — зрадів Крупницький. — Картоплю йому для армії продавав. Тільки от прикажчики у нього інші були.

— Я вже вісім років на нього працюю. Раніше здебільшого у Харкові був, а тепер ось сюди послали, — збрехав я швидко і впевнено.

— Ну, давайте чаю поп’ємо.

Попили, ще поговорили, і поїхав я далі. Тільки в ліс заїхав, як одразу заліз на дерево і ну контору роздивлятися. Коли бачу, з башти невеличкої, яка над конторою була, вилетів голуб і полетів кудись. Я на мапі подивився, так виходило, що у бік Журавлиного, до Крамського. Цікаво тут було з голубами цими. Почув дитячі голоси. У березовому гаю попід дорогою гуляли діти. Бігали, гомоніли, сміялися. Я лісом їхав, то мене і не помітили. А потім як заволають. Злякалися. Я аж за браунінг схопився, озирнувся, побачив, що з кущів вискочило двоє хлопчиків, вбраних у гілля. Наче кожух із гілок, капелюх, та й ще до чобіт коріння прив’язане. І в руках гілки тримають. Побігли до малих, гарчали, наче хижі звірі. Інші дітлахи заверещали — і тікати. Та так, наче нечисту силу побачили. Як вітром малих здуло, і хлопці за ними побігли, по дорозі гілки з одягу скинули і зникли. Дивні тут ігри.

Проїхав я далі, хотів знайти хату місцевого лісника, щоб із ним побалакати. Тримався дороги, але їхав неподалік, лісом. Потім повернув на стежину, нею ще десь версту лісом плутав, коли виїхав до хатки. І тут подумав, що дивно якось. Оце б у такому місці серед лісу сам Бог велів собаку тримати. Але немає. І взагалі по селах місцевих жодного собаки не бачив і гавкоту не чув. Чого так? Коли дивлюся — і тут палі стирчать, а на них кілька хижих птахів, соколів, кібців.

— Ти хто? — спитали у мене за спиною. Озирнувся я, побачив чоловіка у формі лісника і з гвинтівкою. Не з рушницею, а з мосінкою, якою цілився у мене.

— Доброго дня,