Софія Саматар - Чужинець в Олондрії (ЛП)

Я також змінив одяг. Зняв бейнський костюм і натяг на себе свої кідетські штани й камізельку. А ще плащ від дощу, хоча на вулиці було сонячно й гаряче. Отак спорядившись, пішов до вівтарної кімнати і простягнув руку до своєї джат. Дрож страху пробігся по мені, перш ніж я її торкнувся; наступної миті я вже сміявся, прецінь раніше мене ніколи не обходила ота моя джат, маленька фігурка з кігтями на ногах і нефритовими рученятами. Я ніколи її не чистив, не змащував олією, не молився над нею.

— Ходи-но, — покликав її, усміхаючись, і припідняв однією рукою. Вона була важча, ніж я сподівався, немов набита зсередини мокрою глиною. Обернувшись, побачив маму, що стояла в дверях. Вона охнула, затулила рота обома руками, очі їй наповнилися слізьми.

— Не йди! — крикнула.

Я притис джат до боку й сховав під плащем.

— Добре, що ти прийшла. Я хотів побачитися з тобою, перш ніж піду. Я знаю, що тобі бракувало би моєї джат, навіть якщо ніхто інший не помітив би її зникнення.

Вона не слухала мене, не могла мене почути.

— Не йди. — Вона гладила мені плече, щоки блищали від сліз.

— Я повернуся, — запевнив. — Скоро. Може, за два тижні. Я завжди йтиму, але завжди повертатимусь.

— Не треба було мені дозволяти тобі йти. — Вона схопила мене за комір, очі палали. — Я знаю, з тобою там щось сталося. Я не дурна. Коли Стен повернувся… сказав, що ти захворів. Щó це за хвороба була? Він не захотів мені того розповісти… сказав, що не знає…

Я обійняв її і поцілував у волосся.

— А тепер ти знову йдеш. Ще й джат забираєш. Знаю, я повинна пишатися… Мати в родині чаві — це благословення…

Її сльози всякали в мою камізельку. Я чекав, знаючи, що вона врешті-решт підведе голову, відкине волосся з лиця і спробує посміхнутися. І коли вона так і зробила, я посміхнувся їй у відповідь і знову запевнив, що повернуся як тільки зможу, і це буде скоро, може ще до тривалих дощів. І я вийшов, несучи свою джат під плащем. Перетнув фільварок, вітаючи робітників, які махали мені з полів. Ця щаслива земля, подумав я, ця щаслива земля. Пройшов уздовж ряду комор, що ховалися під ебеновими деревами; їх двері були закуті ланцюгами. Я продовжував йти, віддаляючись од села, до скель, де ми колись ходили разом з Лунре; солоне каміння під сандалями стирчало, немов хребці. Моя джат упала безгучно — море було занадто далеко, аби сплеск міг сягнути моїх вух. Довкола мене гори здіймали свої вершини, схожі на хмарні палаци.

Тепер вони називають мене чаві. Не екаві, ні. Більше не екаві. Коли я сходжу з гори, вони йдуть за мною через село. Діти, дорогоцінні як вода по тих місяцях, що їх я провів серед вершин. Задихані жінки уклінно просять мене зайти до їх домівок і почастуватися. Чаві, чаві. Обшарпана процесія суне за мною по дорозі; люди перезираються між собою і кажуть: — Він іде до своєї джат. А інші кажуть: — Він не має джат. Але ніхто не знає напевно. Я крокую до жовтого дому, спираючись на свою патерицю. Там я зупинюся на короткий час. Вдома. Сиджу зі своєю родиною, прогулююся, читаю. Замінюю книжки, що носив їх у гори, на нові. Відвідую Лунре й Ніагет, його дружину. Розмовляю з багатьма людьми, «цілими» та готан. І згадую Джіссавет.

Ні, вона не повернеться.

Я шукаю її на вечірніх стежках кольору туману, в кутку будинку, де стікає волога. У цьому кутку, за кущами, куди ніколи не падає пряме сонячне проміння, кутку непроминальних тіней, цвілі, занепаду. Я дихаю густим нічним ароматом ясмину, поєднаним із запахом просяклої дощем стіни. «Осінь надходить, шепоче і пахне камінням…» Але тут немає жодної осені, й немає ані ангела, ані темного метелика на даху, ані проблиску непоясненного світла.

Я прогулююся під деревами, що з них скрапує роса. Поперек неба бризнула кров мого серця й набрала форми її прекрасних слідів, що відступають вдалину. Як двері вогню, що відчиняються і зачиняються. Тимчасом у тіомських патіо запалюються жаровні, і старі люди то крекчуть, то сміються.

Я спираюся на огорожу і виглядаю її. В сусідньому домі запалюють лампу, і якась темна постать рухається по траві до вузької стежки з битої цегли: в руках у неї глиняний дзбан, вона проходить повз мене, ось ступає одна нога, потім друга. У неї королівської постави спина, похиле світло падає їй на п'яту. Я готовий крикнути; роблю рух — і вона обертається. Із сутінків проступає її заскочене обличчя, їй не більше восьми чи дев'яти років. Звісно ж, я впізнаю цей будинок; отже, це молодша дочка Павіта, старшого над челяддю. Завжди знав оті вікна, затулені листям.

Пополудневі години в Тіомі. Після годинного відпочинку я підводжуся, п'яний від спеки, у голові пульсує, в роті сухість. Плентаюся в патіо, вже починаю непевно виглядати її у дзбані з водою, в горнятку, що підношу до вуст, у палючому світлі, що лягло на каміння. Мухи дзижчать довкола мене, чутки про неї чаяться в тіні під стіною. Мружачись, дивлюся на сонячне світло; ряхтіння й піт на віях змушують мене повірити, що бачу, як помалу проступає її постать, випромінюючи сяяння поміж гібіскусів. Але вона не приходить, вона ніколи не з'являється. Вона завжди перебуває на порозі буття, але ніколи не переступає цього порогу назад у життя. Коли з моря накочуються шторми, я сідаю в дверях коридору й спостерігаю, як дощ спускає з ланцюга своїх демонів у потемнілому патіо.

Який же я радий тепер з того, що не спалив цей стос книжок,