Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Об’їжджати довелося ще двічі. В одному місці дорогу перегородив розбомблений магазин меблів. Фасад обвалився, частина меблів іще була на поверхах, решта розлетілася на всі боки і горіла на уламках стін. Потім була перукарня, тут на руїнах плавилися викинуті вибуховою хвилею воскові манекени.
Врешті машина звернула на Лібіґштрассе. Нойбауер вихилився з авто. Ось він, його будинок! Квітник перед хатою! На газоні теракотовий гном і такса з червоної порцеляни. Неушкоджені! Всі шибки цілі! Шлунок відпустило. Він піднявся сходами і прочинив двері. «Пощастило, – подумав він. – Пронесло, але ж так і має бути!» З якого дива саме йому мало б щось статися?
Він повісив фуражку на оленячі роги і зайшов у вітальню.
– Сельмо! Фреє! Де ви?
Ніхто не озивався. Нойбауер перетнув кімнату і рвучко прочинив вікно. В саду за будинком працювали двоє російських полонених. Вони на мить підняли очі й квапно знову взялися до роботи.
– Гей ви, більшовики!
Один росіянин припинив копати.
– Де моя сім’я? – прокричав Нойбауер.
Чоловік відповів російською.
– Покинь свою собачу мову, кретине! Ти знаєш німецьку! Може, вийти і навчити тебе?
Росіянин витріщився на нього.
– Ваша дружина в підвалі, – промовив хтось за спиною Нойбауера.
Він обернувся. Це була служниця.
– В підвалі? Ну так, звісно. А де були ви?
– На вулиці, виходила лише на мить! – Дівчина стояла в дверях, обличчя розпашіле, очі блищать, ніби прийшла з весілля.
– Кажуть, вже сто загиблих, – торохкотіла вона. – На вокзалі, мідному заводі, в церкві.
– Тихо! – перебив її Нойбауер. – Хто каже?
– Люди на вулиці.
– Хто конкретно? – Нойбауер зробив крок вперед. – Антидержавні промови! Хто це сказав?
Дівчина відступила.
– На вулиці, не я, хтось, всі…
– Зрадники! Покидьки! – Нойбауер шаленів. Врешті з’явилася нагода спустити гнів. – Банда! Свині! Аби лиш поскиглити! А ви? Що вам треба на вулиці?
– Мені? Нічого.
– Втекли зі служби? Розносите плітки і брехні! Ми про все довідаємось! Ми наведемо лад! Жорстко наведемо! Марш на кухню!
Дівчина побігла до роботи. Нойбауер засопів і зачинив вікно. «Минулося, – подумав він. – Звісно, вони в підвалі. Міг би й здогадатись». Він витягнув сигару і закурив. Тоді розгладив кітель, напнув груди, подивився в дзеркало і спустився вниз.
Його дружина і донька сиділи в одному шезлонзі під стіною. Над ними в широкій золотій рамі висів кольоровий портрет фюрера. У 1940 році підвал переобладнали у бомбосховище. Нойбауер будував його, аби лише продемонструвати патріотизм і стати зразком для інших. Ніхто ніколи серйозно не думав, що Німеччину бомбардуватимуть. Ґерінґ урочисто пообіцяв: якщо за наявності Люфтваффе ворожа авіація зважиться на авіаудари, то з цього моменту кожен зможе називати його Майєр; це запевнення переконало кожного чесного німця. На жаль, не так сталося, як гадалося. Типовий приклад підступності плутократів та євреїв: вдавати з себе слабших, ніж є насправді.
– Бруно! – Сельма Нойбауер підвелася і почала схлипувати. Це була товста блондинка в халаті лососевого кольору з мереживного французького шовку. В 1941 році Нойбауер привіз його з відпустки в Парижі. Її щоки двигтіли, а замалий рот жував слова.
– Вже все, минулося. Заспокойся, Сельмо.
– Минулося? – Вона жувала слова, наче їла великий кьоніґсберзький биток. – Але чи надовго?
– Назавжди. Їх немає. Напад відбито. Вони більше не повернуться.
Сельма Нойбауер щільніше загорнула халат на грудях.
– Хто сказав, Бруно? З чого ти це взяв?
– Ми збили принаймні половину. Вони не наважаться повернутися.
– Звідки ти знаєш?
– Знаю і все. Цього разу вони заскочили нас зненацька. Надалі ми краще пильнуватимемо і будемо готові.
Жінка припинила жувати.
– Це все? – спитала вона. – Це все, що ти можеш нам сказати?
– А тобі цього мало? – Нойбауер знав, що його слів було недостатньо, а тому різко відповів запитанням на запитання.
Дружина витріщилась на нього водянистими світло-блакитними очима.
– Так! – раптом завищала вона. – Мало! Це просто балачки! Порожній звук! Ми вже всяке чули! Спершу нам розповідали, що ми такі сильні, що ворожі літаки не насміляться з’явитися в небі над Німеччиною, а вони таки з’явилися. Тоді казали, що вони більше не повернуться, бо віднині ми збиватимемо їх усіх іще на кордоні, натомість їх прилітає вдесятеро більше, а тривога не припиняється. І ось врешті вони дісталися до нас тут, а тоді приходиш ти і самовдоволено заявляєш, що вони не повернуться, що ми їм покажемо! Як нормальна людина має в таке повірити?
– Сельмо! – Нойбауер кинув погляд на портрет фюрера, підскочив до дверей і затраснув їх.
– Прокляття! Опануй себе! – шипів він. – Ти що, здуріла, кричиш як навіжена. Хочеш біду накликати на наші голови?
Він стояв впритул до неї. З-за її товстих плечей відважними очима фюрер і далі дивився на ландшафт Берхтесґадена. На мить Нойбауер майже повірив, що він усе чув.
Сельма фюрера не бачила.
– Здуріла?! – верещала вона. – Хто тут здурів? Не я точно. Ми чудово жили до війни, а зараз? Зараз що? Цікаво, хто тут здурів?
Нойбауер вхопив її обома руками за плечі й затряс так, що голова метлялась туди-сюди і вона не могла більше кричати. Зачіска розсипалася, кілька гребінців випало, вона захлинулася й закашлялась. Тоді відпустив, жінка мішком впала на шезлонг.
– Що з нею? – спитав у доньки.
– Нічого такого. Мама дуже схвильована.
– Чого? Нічого ж не сталося.
– Нічого не сталося?! – знову заголосила жінка. – Звісно, з тобою там нагорі нічого не сталося! Але ми тут самі…
– Прокляття! Тихіше! Чого верещиш?! Невже я для того п’ятнадцять років пахав як віл, аби ти своїм вереском вмить все зруйнувала? Думаєш, мало охочих забрати моє місце?
– Тату, це перше бомбардування, – спокійно сказала Фрея Нойбауер. – Досі тут були лише повітряні тривоги. Мама призвичається.
– Перше? Звичайно ж, перше! Ми мали б тішитися, що поки нічого такого не траплялося, а не викрикати дурниці.
– Мама знервувалася, але вона звикне.
– Знервувалася?! – спокій доньки дратував Нойбауера. – А хто не нервовий? Думаєш, я не знервувався? Треба вміти себе опанувати. Інакше чим то все скінчиться?
– Тим самим! – Його дружина сміялася. Лежала на шезлонзі, ноги, взуті в рожеві шовкові капці, розкинулися. Їй здавалося, що рожеве і шовк – це дуже вишукано. – Нервова! Звикне! Тобі добре казати!
– Мені добре? Чого це?
– Бо тобі ніщо не загрожує.
– Що?!
– Тобі ніщо не загрожує. А ми тут сидимо в пастці.
– Це вершина глупства! Тут всі рівні. То чому зі мною нічого не може статися?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.
