Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Цього для Зорі виявилося достатньо, щоб скочити на ноги та напружено затиснути в долоні шпильку. Симона там?

– Діла-а-а… – протягнув Волелюб та подався назад, щоб глянути на Зоряну.

Та відповіла напруженим поглядом. Якщо там Симона, вона мала їхати, та й Лайяр просто так не стали б викликати їх із цілком безпечних місць. Можливо щось сталося, чи вони можуть бути корисні?

Тільки чим?

 Це ж питання, вочевидь, ставив собі й Волелюб, але стояти на дорозі королівської волі він не міг. Ні, аби він не знав воїна, то, може, й став би. Але Гаррет був його давнім другом і брехати б він точно не став. Надто багато чим зобов’язаний роду Зоря.

– Добре. Зоряно, кожуха візьми.

– Не треба, в мене талісман, – коротко відповіла вона.

Хоч якась користь від магії. Зоря затрималася лише щоб нашвидкуруч зібрати волосся та заколоти шпилькою після чого розправила світлу тканину сукні та швидким кроком наблизилася до дверей.

Гарет виявився невисоким, але кряжистим чоловіком з довгими чорними вусами та коротким їжаком сивого волосся. Глибоко посаджені чорні очі, гачкуватий ніс та тонкі губи складалися в доволі сувору картину, але, якщо Волелюб йому довіряв…

– Добридень, я готова їхати, – коротко схиливши голову в жесті привітання, промовила вона.

– Хм… Прошу, панно, до екіпажу.

Посторонившись, він зробив короткий жест в сторону того самого транспорту. Простий темний екіпаж без відмінностей виглядав трохи моторошно, але ось дверцята відкрилися і на вулицю визирнула Симона. Дівчина виглядала стривоженою, та й тільки, що трохи заспокоїло.

– Добре…

Озирнувшись, вона кинула на Волелюба останній погляд. Той м’яко посміхнувся та кивнув.

– Йди, все буде добре.

Вони обидва розуміли, що то – дурниця, не більше ніж пуста бравада, але цієї миті Зоря була вдячна за неї.

На столицю знову насунулося тепло. Воно потекло вулицями струмками води, зачвакало під підошвами кашею сірого снігу. За короткий відрізок доріжки Зоря ґрунтовно промочила ноги, але не звернула на те уваги. Варто було пірнути в екіпаж, як дівчина опинилася в міцних обіймах подруги.

– Зірочко, я так злякалася за тебе! – вигукнула вона.

Єдине, що вдалось відповісти одразу було малоінформативним звуком «ип». Тоненька та тендітна, в такі періоди як от зараз, Симона знаходила в собі сили, які зараз випробувала на ребрах подруги.

– Господи, Сім-Сім, задушиш, – нарешті вичавила з себе Зоряна, поплескавши її по спині.

Та одразу ж ойкнула й відсторонилася.

– Пробач… Як ти?

Глибоко зітхнувши, Зоря невизначено пересмикнула плечима, але згадала, що вони домовлялися не брехати одна одній.

– Кепсько. Відчуваю себе винуватою у всьому. Та розумію, що надто багато беру на свою душу.

Останнє довелося домовляти поспіхом. Блакитні очі подруги вже войовничо блиснули, а слухати ще один монолог на тему «то не твоя провина» у Зорі сил не було. Вистачило і вчорашнього.

– Як ти?

Поки Симона не згадала ще про щось, варто було змінити тему. Втім, ця видалася не дуже вдалою. Губи дівчини здригнулися і вона трохи нервово потерла долоні, перш ніж затиснути їх між колінами. Так вона робила й в дитинстві, коли була чимось стурбована чи засмучена.

– Не знаю, все якось так… Не так. В академії всі стривожені, місто гуде від якихось дурних пліток та ідей. Представляєш, до біса дурнів, що вимагають, аби спадкоємцями назначили зміїв! – обурено вигукнула вона.

– Представляю… – зітхнувши, кволо відказала Зоря.

Ще б пак, після такого передбачення змії видавалися ідеальними кандидатами. За них кричали б і без підкидання дров до багаття. А Зоря була впевнена, що хвостаті не сиділи склавши руки. Вони підкидали – й залишалося лише дивуватися, чому місто ще не закипіло, а лише підігрівалося.

Сказати це, чи щось інше вона не встигла. До екіпажу забрався пан Гаррет і розмови довелося припинити. Може він і був добрим знайомим Волелюба, але все одно це чужинець для них. Та й говорити про щось в його компанії було ніяково.

Дорога до палацу пройшла в тонізувальній тиші. Декілька разів Зоря обережно визирала у вікно і кожного разу відчувала смутну тривогу. На вулицях було дуже мало народу. І жодної дитини, та й жінок не так вже багато. Жодної панночки у вибагливому наряді, пишному хутрі та всьому тому, чим могла б хизуватися багата красуня.

Місто завмерло в тривожному очікуванні чогось.

Те ж нервове напруження оплутало й палац, хоча тут тиша й була жвавішою. Ні, коридори не гули від розмов, але раз по раз дорогу дівчатам з їх поводирем перетинали швидкі кроки. Заклопотані чоловіки з паперами, знервовані жінки, в шелесті спідниць яких виразно чулося зловісне сичання змії.

Можливо справа була в уяві Зоряни, що не на жарт розгулялася, але навіть високі коридори здавалися сьогодні нижчими та темнішими. Всі, хто зустрічався їм ледь звертали увагу на них. Навіть коли один необережний пан зіштовхнувся з Симоною, він не зупинився ні для вибачень, ні для обурення.

– Відчуваю себе привидом на власному похованні, – трохи нервово пожартувала Симона.

Зоря у відповідь тільки тихо гмикнула. Так, враження було доволі точним і все ж дехто їх таки помітив. Лариса вони зустріли на другому поверсі. Він стояв у коридорі, та якраз вислуховував якогось похмурого невисокого пана. Нервово потираючи підборіддя, чоловік раз по раз кивав, допоки замислений погляд не зупинився на них.

Першої миті він завмер, другої нахмурив брови, а третьої видихнув гнівну тираду. Оговтавшись, він швидко перепросив перед співрозмовником.

– Роби, як вирішили, – коротко кинув він та швидко наблизився до дівчат. – Ви якого біса тут робите?!

– Ви ж веліли доставити, – спантеличено озвалася Симона.

Зоря не сказала нічого, тільки тихо зітхнула та потерла перенісся. Накотила якась в’яла слабкість, захотілося розсміятися.

– Ми?! Ми що здуріли, вас сюди волокти! Хоча… – скривившись, він обірвав себе та роздратовано зашипів. – Чортів братець, щоб йому луска облізла! До кімнат, негайно! Гаррете, не хочу чути виправдань, пристав до них охорону!