Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Розділ 23. На межі

Ранок виявився обурливо мирним. Прокинувшись, Зоряна надовго не затрималася в кімнаті. Тиха служниця, яка зазирнула до неї, одразу ж заходилася допомагати їй одягнутися в підготовану сукню когось із жительок дому. У грудях вона була трохи завелика, але все ж краще, ніж пом’яте святкове вбрання, на яке і дивитися сил не було.

На першому поверсі у вітальні якраз снідав Волелюб. Помітивши її, чоловік привітно посміхнувся.

– Швидко ж ти на ноги стала, знайдо… Приєднаєшся до сніданку?

Їсти не хотілося зовсім, але Зоряна кволо кивнула та опустилася в крісло навпроти чоловіка. Той якраз із усмішкою попросив служницю принести порцію каші та чай для дівчини. Від озвученого меню їсти захотілося ще менше й Зоря ковзнула поглядом по невеликому столику, взагалі не обідньому, та зупинилася на пласкій чорній скриньці зі срібним орнаментом.

– О, то Северин для тебе залишив подарунок.

Помітивши її погляд, Волелюб усміхнувся та посунув скриньку до дівчини.

Повноцінно здивуватися Зоря не встигла. Примарна згадка вчорашньої розмови змусила її знову закусити губу та обережно провести пальцями по срібному орнаменту. Красива річ, шорстке дерево та холодні лінії металу. Кришка виявилася трохи тугою і скриньку довелося притримати, щоб відкрити й все ж повноцінно здивуватися. На темному оксамитовому підкладі лежала шпилька. Довга металева шпилька, уздовж якої йшов малюнок. Візерунок був настільки тонким, що роздивитися його вдалося тільки коли Зоря піднесла шпильку ледь не до очей. З хаотичного переплетіння ліній складалися мініатюрні малюнки вовків, котрі бігли один за одним до верхів’я, яке закінчувалося майстерно виконаною ластівкою. Прозорий камінь, оправлений в чорнене срібло. Здавалося мініатюрна пташка ось-ось злетить.

Зачарована красою прикраси, Зоря не одразу звернула уваги на спантеличене бурмотіння Волелюба.

– Он воно як…

– Га? – стрепенувшись, дівчина все ж глянула на чоловіка.

Той також дивився на прикрасу і щось у виразі його обличчя видалося дивним. Волелюб більше не посміхався, та й про сніданок забув. Замість цього він тихо зітхнув та повільно переплів пальці рук.

– Знайома річ.

Відповідь не стала несподіванкою.

– Ви трохи дивно відреагували… Кому вона належала? – обережно спитала Зоря.

– Кому? – машинально перепитав Волелюб та однобоко посміхнувся. – Вона належала його матері.

Чарівна прикраса в ту ж мить стала важчою. Виразно згадалася ніч у лісі та чарівна жінка, котра з’явилася зі снігу. Так, така прекрасна річ, певно, пасувала покійній. Їй – так, але не Зорі!

– Ви, певно, добре її знали, – ніяково промовила Зоряна.

Такий подарунок прийняти вона не могла. Справа була не в тому, що це доволі дорога річ. Ні. Дорожча вона спогадами.

Тим часом Волелюб знову посміхнувся та все ж повернувся до сніданку, щоб відпити чай.

– Так, я дуже добре її знав. Свого часу ми з батьком Северина були друзями й одного разу сталося так, що ми обидва покохали одну жінку. Деякий час ми були суперниками, але вже скоро я помітив, що він перемагає і…

Знизавши плечима, чоловік неголосно розсміявся та відставив філіжанку.

– Ви посварилися? – обережно припустила Зоряна.

Втім, цього разу вона помилилася. Волелюб тільки пирхнув та рішуче гойднув головою.

– Я не припинив любити її, та й він був мені дорожчим за брата. Тому я відступив. Саме тому, коли вони загинули, я втратив двох дорогих перевертнів і саме тому допомагав у вихованні Северина.

Стиснувши губи, Зоря опустила погляд до прикраси, яку повільно прокрутила в пальцях. Чи змогла вона б так само? Спершу подумалося, що ні, але з іншого боку… Змогла б вона зробити нещасною Симону?

Складне питання і думати над ним не хотілося. Й без того проблем до біса.

– Не уявляю, нащо пан Северин зробив мені такий подарунок, я його не заслуговую, – спохмурніла вона.

А ось Волелюб у відповідь тільки гмикнув та перегнувся через стіл, щоб забрати шпильку.

– А я уявляю. Його матір була впертою та бойовою жінкою. Цю шпильку робили за її замовленням та планом, тому…

Повернувши долоню так, щоб Зорі було видніше, Волелюб натиснув на прозорий камінь грудки ластівки. Вовчий візерунок раптом ворухнувся і шпилька почала подовжуватися й ось вже вовки біжать не по прикрасі, а по гострому лезі тонкого кинджала.

– Ми не можемо передбачити, як будуть розвиватися події, краще аби при тобі був бодай один кігтик.

Радше то був, звісно, не кігтик, а жало. Втім жало те було зроблене так майстерно, що якщо Зоря й відчула себе осою, то виключно модною осою. І трохи таємним агентом, коли після повторного натиску на камінь лезо поповзло назад і шпилька знову стала шпилькою, яка перекочувала в руки дівчини.

– Як справи в місті? – машинально погладжуючи пальцями візерунок, Зоря посунула в сторону скриньку, щоб звільнити простір на столі для каші та чаю, які принесла служниця.

– Невгамовна, – зітхнув Волелюб, та скинув головою на несподіваний звук.

У вхідні двері голосно заколотили.

– Затихнули всі чомусь. Плітки ходять, але до чогось серйозного не доводять, – коротко відказав він та піднявся з місця.

Служниця, яка вже відкрила двері, чемно привіталася та щось спитала. Говорила вона не дуже голосно, тому Зоря нічого не розібрала, а ось відповіли їй достатньо гучно.

– За наказом принців Лаяра просимо панну Зоряну до двору.

Спохмурнівши, Зоря також піднялася з місця та кинула швидкий погляд на Волелюба. Той також не виглядав особливо натхненним. Відклавши на край столу серветку він швидко перетнув вітальню та попутно швидко махнув рукою на Зоряну. Щоб сиділа та не висовувалася. Втім, та й не збиралася бігти назустріч до незнайомця.

А ось для Волелюба гість був дуже навіть знайомцем.

– Гаррет? Що сталося?

Невидимий для Зоряни Гаррет відповів трохи напружено та втомлено.

– Волелюбе, нічого не знаю. Мені звеліли привезти до палацу вашу панну та Симону з академії. Власне ми до вас на зворотному шляху заїхали, панну Симону вже забрали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍