Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Спробу зблідлого чоловіка щось сказати, рудий перервав різким змахом руки.

– Не треба, все потім. Зоря, Симоно, без дурниць.

– Почекай, що сталося? – не стримавшись, вигукнула Симона.

Якщо Зоряна тільки спохмурніла та відклала питання на потім, чарівниця просто чекати не могла. Нерви все ж здали, й вона різко подалася до чоловіка, щоб схопити його за руку.

Стиснувши губи, Ларис похмуро подивився на неї, потім кинув погляд на Зоряну та врешті-решт зітхнув.

– Аристократія та представники Магічної ради вимагають тимчасово призначення спадкоємцями Шалара та Алара, щоб заспокоїти народ.

Нервовий смішок Зоряни прозвучав голосно, навіть надто голосно. Схаменувшись, дівчина притиснула долоню до губ, щоб приглушити сміх, який рвався звідкись з душі. Які ж вони прудкі…

Симона ж так і завмерла. Очі широко розкрилися, перетворившись на два великих блакитних блюдця. Якщо Зоряна цього очікувала, для неї такий поворот подій став цілковитою несподіванкою. Хіба може це бути правдою? Хіба може все місто, увесь світ втратити здоровий глузд?

– Як ваш батько на таке згодився?

Запитання вийшло несподівано болісним. Стиснувши щелепи, наче воно різонуло по живому, Ларис на мить заплющив очі.

– Він втратив свідомість на раді. Досі не прийшов до тями.

– Що?

Вигук зірвався в дівчат одночасно. Долоні Зоряни піднялися на плечі подруги та стиснулися сильніше, розгублений погляд ковзнув чомусь до вусатого вартового. Гаррет скинув голову, та вп’явся поглядом у Лариса. Вочевидь, ця звістка стала новиною й для нього.

А може ні? Може він просто добре грав?

Підозра гостро кольнула серце. А що, якщо він не той, кому варто було довіряти? Хіба взагалі є зараз бодай хтось в цьому клятому місці, кому можна довіряти? Повітря в коридорі стало важчим і дівчина уривчасто хапнула його, аби не задихнутися.

– Просто взяв і втратив свідомість?

Погляд Лариса гостро блиснув. Запитання було дуже правильним, але дуже невчасним. Та й місце для нього було не кращим. Це зрозуміла й Зоряна.

– Добре, Симоно, йдемо. Ларисе… Тримайся. Якщо зможемо чимось допомогти – ти знаєш, де нас шукати.

– Там, де я вас бачити не хотів би, – трохи роздратовано кинув чоловік і рвучко розвернувся, щоб стрімким кроком попрямувати геть.

Проводжаючи його поглядом, Зоря тихо зітхнула. Ось чому місто не вибухнуло. Нащо, якщо можна завдати одного філігранного удару й отримати все бажане малою кров’ю.

Просто й легко отруїти батька. Покласти в ліжко, або ще далі. Щоб перемога була вже остаточною. Від цієї думки стало холодно. Мороз пробіг хребтом, змусив здригнутися та все ж відпустити плечі подруги. Як можна було так просто зраджувати рідну кров вона не уявляла, це здавалося дикістю. Втім, Зоря вже давно вийшла з того віку, коли вважала, що в інших людей також є совість.

Скориставшись цим, Симона швидко обернулась до неї. Погляд блакитних очей був розгубленим та майже благальним.

– Зірочко, скажи, що це все не правда, що це просто страшний сон!

Хотілося б сказати. Заспокоїти її, обійняти, запевнити в тому, що все добре, що нічого страшного не сталося, але це було не так. Тому дівчина тільки торкнулася її волосся, щоб поправити золотаве пасмо.

– Давай до кімнати, не будемо додавати проблем, – тихо відказала вона та взяла подругу під руку.

Чекати, їм залишалося лише чекати й сподіватися на краще.

Але готуватися до гіршого.

Не всі були згодні з висунутою пропозицією заміни принців, але це вже не мало жодного значення. Вона вже виграла. А він… Він програв.

У спальні короля було тихо. Кудись зникли маги життя, десь розчинилися слуги. Не залишилося нікого. Навіть магічні світильники на стінах ледь-ледь жевріли. У цьому примарному світлі все здавалося сном, химерним маренням, тишу якого тривожив тільки ледь чутний шурхіт. Шурхіт зміїного хвоста.

Пані Шшааца з’явилася з-за стіни, яка безшумно від’їхала вбік. Прекрасним видінням вона на мить завмерла, перш ніж повільно рушити вперед, до ліжка чоловіка. Король не поворухнувся, не вирвався з полону лиховісного сну, навіть не зітхнув глибше. Він був тут, але разом з тим, тут його вже не було.

– Мій бідолашний чоловіче… – голос жінки прозвучав з насмішкуватою ніжністю.

Знову почувся тихий шелест, на цей раз розкішної чорної сукні.

– Ти так довго вагався, що мої діти просто змушені були тобі допомогти. Тепер не вагайся. Просто йди, любий. Туди, де ти мав опинитися тоді. Ти, а не він.

В голос жінки все ж просочилася гіркота застарілого болю та злості. Тонка біла долоня Шшааци повільно піднялася, щоб торкнутися обличчя чоловіка. Ласкаво окреслити гостру лінію вилиці, носа, контур губ. Він був таким схожим на того, кого вона кохала, але не був ним. Ба більше, він вкрав його в неї!

Все, що їй судилося за весь час заміжжя – це погляд, розмови та лише одна ніч, яка закінчилася гірким розчаруванням. Коханий не почув її тоді. Ні, він прийшов у відчай, коли після солодкого дурману пиття, на ранок зрозумів, що за жінка була з ним тієї ночі. Тоді вона не знайшла необхідних слів, не змогла його затримати, зупинити, а вже скоро стало пізно.

Кляте полювання, клятий вовк, клятий Форій. Аби Іграш не кинувся його рятувати, Іграрієм став би він. І тоді вони були б щасливі, але замість того в палац прийшло горе.

Вона так і не змогла пробачити цього чоловікові. Не змогла дивитися на нього без люті та відрази й тільки з народженням синів змогла навчитися ховати це почуття. А дурень Форій… Він завжди був лише дурнем.

Шшааца не могла сказати напевно, чи знає той, що молодших близнюків вона народила від його брата. Можливо знав. Але замість того, щоб вчинити, як велів закон, він вчинив, як ганчірка. І раз за разом вчиняв саме так, що все більше дратувало прекрасну змію.

Хіба чесно, що він вижив, що він став королем, що він дістався їй у чоловіки!