Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

— Розкажи мені про свого батька, — попросив він.

Ґрейнджер сіла прямо на своєму стільці, дозволивши Пітерові, як він і сподівався, відсторонитися від неї так, щоб це не здалося навмисним. Позирнувши на жінку, Пітер відзначив, що плач не додав їй вроди, навпаки: обличчя вкрилося плямами, набрякло і втратило жіночність, і вона знала про це. Пітер ввічливо відвів погляд убік, доки Ґрейнджер витирала очі рукавом, пригладжувала рукою волосся й намагалася загалом привести себе до ладу.

— Я не знаю багато про батька, — сказала жінка. — Я не бачила його відтоді, як мама померла. Це сталося двадцять п’ять років тому. Мені було п’ятнадцять.

Пітер порахував. Нагода була не дуже вдала для компліменту, але Ґрейнджер виглядала значно молодшою від сорока років. Навіть після плачу.

— Але ж ти знаєш, що він хворіє? — підказав Пітер. — Ти ж казала мені, що він скоро помре.

— Я так думаю. Він уже геть старий. Мені мало би бути байдуже. Він своє пожив, — і знову її пальці взялися вертіти уявну пачку цигарок. — Але він мій батько.

— Якщо ви не спілкувалися такий тривалий час, хіба не може бути, що він уже помер? Або, навпаки, живе собі десь на пенсії, насолоджуючись здоровою і щасливою старістю?

— Ні.

— Ні?

— Ні. — Вона недовірливо зиркнула на Пітера, але потім пом’якшала, неначе вирішивши дати йому другий шанс. — У тебе ніколи не буває відчуттів, які ти не можеш пояснити?

— Відчуттів, які я не можу пояснити?

— Коли ти щось відчуваєш, щось, що відбувається саме цієї миті. І ти переконаний у цьому. Ти жодним чином не можеш цього знати, але ти просто знаєш. А потім, трохи пізніше, виявляється... що ти мав цілковиту рацію. Тобі хтось розповідає — може, хтось, хто бачив це на власні очі, — що все відбувалося насправді, саме тоді, коли ти про це думав, і саме так, як ти це собі уявляв. Неначе твій мозок прийняв точний радіосигнал.

Пітер витримав погляд жінки, опираючись мимовільному бажанню кивнути. На її запитання, схоже, не було ніякої іншої прийнятної відповіді, окрім як погодитися, а потім узятися правити один одному байки про незбагненні передчуття, які виявилися правдивими. Але річ була в тому, що Пітера ніколи особливо не цікавили такі психічні феномени, і вони з Беа часто помічали, що саме ті люди, яких найбільше вабило надприродне, зазвичай були найменше спроможними розгледіти очевидні причини того, чому їхнє власне життя в повному безладі. Звісно, Пітер не міг заявити таке Ґрейнджер. Він саме збирався сказати щось дипломатичне про те, як віра може бути таким передбаченням, яке не залежить від рідкісних збігів обставин, коли жінка знову заговорила:

— Хай там як, а кілька місяців тому в мене виникло таке відчуття про мого батька. Я побачила його в коридорі лікарні на ліжку з коліщатками. Безліч лікарів котили його, дуже швидко, і начебто всі кричали: «Дорогу! Дорогу!» Я бачила все це так яскраво, наче сама бігла за ліжком разом із ними. Тато був притомний, але геть збитий з пантелику. До руки було під’єднано крапельницю, але він нишпорив нею в кишені своїх штанів, шукаючи гаманець. «Я заплачу! Я заплачу!» — повторював батько. Він знав, що його справи кепські, і боявся, що йому відмовлять у лікуванні. Його обличчя... воно було не схоже нате, яке я запам’ятала, батька було важко впізнати, він скидався на старого волоцюгу, якого підібрали на вулиці. Але я знала, що це мій тато.

— А після цього були в тебе ще якісь... передчуття?

Ґрейнджер заплющила очі, втомлена чи то від спогадів про своє ясновидіння, чи то від своєї відвертості з Пітером.

— Я думаю, він перебувається так-сяк, — голос її звучав невпевнено.

— Що ж, — промовив Пітер, — я молюся за нього.

— Навіть попри те, що будівничому галактик однаково?

— Ґрейнджер, — почав він, але зненацька роздратувався через формальність звертання на прізвище. — Можна я буду називати тебе Алекс? Чи Александрою, якщо це твоє повне ім’я?

Жінка заціпеніла, наче Пітер сунув руку їй між ноги.

— Звідки...

— Ти писала моїй дружині, пригадуєш?

Вона порозмірковувала над цим якусь хвилю.

— Краще Ґрейнджер, — відповіла жінка, але тон її не був холодним. Побачивши, що Пітер розгубився, вона пояснила: — Із прізвищами тут простіше. Мабуть, це нагадує, що ми всі тут на роботі, якої в нас чимало.

Пітер відчув, що їхню зустріч закінчено. Хай по що Ґрейнджер приходила до нього, вона або отримала це, або ні. Шкода тільки, що в нього не було змоги пояснити їй детальніше, що таке молитва. Що молитва нічого не має до прохань, які або виконуються, або відхиляються. Її суть полягає в тому, щоб свою енергію — незначну наодинці — доєднати до значно потужнішої сили, яка зветься Божою любов’ю. Власне, молитва — це підтвердження того, що ти є частиною Бога, проявом його Духу, тимчасово поміщеного в тіло. Це диво, за своєю суттю схоже на людське втілення Христа.

— Ти говориш як відповідальний працівник, — промовив Пітер. — Але, Ґрейнджер, скажи мені ось що: як ти гадаєш, у чому полягає моя робота?

Він думав, що розмову, можливо, ще вдасться розвернути в бік віри.

— Ощасливити оазян, — відказала Ґрейнджер, — щоб вони допомагали нам облаштовуватися тут. Або принаймні не заважали.

— І все?

Вона знизала плечима.

— Зробити приємне Спрінґеру, зацікавившись його неабиякою колекцією в’язаних наволочок.

— Він чудовий хлопчина, — заперечив Пітер. — Такий приязний.

Ґрейнджер підвелася, щоб іти.

— Авжеж, приязний, авжеж. Дуже-дуже-дуже приязний. Ми всі тут приязні, хіба ж ні? Лагідні, мов котенята, як каже Туска. — Вона замовкла, щоб справити більше враження, а потім виразним, спокійно-зневажливим голосом, що пройняв Пітерову душу холодом, промовила: — Обісрані котенята. З відрізаними яйцями.

Кілька хвилин по тому, лишившись на самоті, Пітер, трохи спантеличений, узявся дописувати листа Беа.

Що ж до сексуальних домагань, тут цього, схоже, також немає.

Якийсь час Пітер сидів і дивився на екран, намагаючись вирішити, що писати далі. Він, певна річ, співчував Ґрейнджер і прагнув їй допомогти, але мусив визнати, що боротьба з її неспокійною натурою цілковито його виснажила. Дивно,