Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

— Так.

— Хіба ти не міг де-небудь так чи інакше натрапити на згадки про Гіперіон? Його часто згадують у новинах. Особливо, коли мова заходить про культ Ктиря.

— Може, й чув. Може, саме тому мене й убили.

Я відкинулася назад і поглянула на зірки.

— Давай спитаємо в єпископа.

Джонні сказав, що вогні попереду — це аналог Нью-Йорка середини двадцятого століття. Але в рамках якого проекту і для чийого воскресіння його збудували, він не знав. Я відімкнула режим автопілота «емтешки» і почала зниження вручну.

Хмаросяги фалічної ери міської архітектури височіли над болотами й лагунами північноамериканського узбережжя. В декількох світилися вікна. Джонні махнув рукою в бік занедбаної, але напрочуд вишуканої споруди і промовив:

— Емпайр-стейт-білдінґ.

— О-кей, — відказала я. — Хай там як він зветься, а «емтешку» тягне приземлятися саме туди.

— Це безпечно?

— У житті взагалі нічого безпечного немає, — вишкірилася я. Я знову віддала ініціативу нашому транспорту, і він упав на маленьку, відкриту платформу під шпилем будинку. Ми вийшли на потрісканий балкон. Навкруги було досить темно, якщо не брати до уваги кількох вогнів на хмаросязі далеко внизу та зірок. У кількох кроках від нас, де раніше могли знаходитися двері ліфта, тьмяним голубим обрисом світився прямокутник телепорту.

— Я піду перша, — заявила я, але Джонні вже крокував у портал. Довелося покласти долоню на травмат і піти за ним.

У Храмі Ктиря на Лузі я ніколи не бувала, але сумнівів у тому, куди ми потрапили, в мене навіть не виникло. Джонні стояв за кілька метрів попереду мене, але крім нього, навколо більше нікого не виднілося. Прохолодно, темно, наче в печері, якщо тільки печери бувають таких розмірів. На невидимих линвах зі стелі звисала страхітлива поліхромна скульптура, покручуючись від нечутного вітерцю. Ми з Джонні одночасно озирнулися, коли портал блимнув і зник.

— Що ж, — прошепотіла я до Джонні, — ми зробили за них усю роботу, еге ж? — Та навіть шепіт лунко прозвучав у залитій червоним світлом залі. Візиту Джонні разом зі мною до Храму я якраз не планувала.

Тієї миті, здалося, світло подужчало, і хоч весь зал не охопило, зате показало нам півколо чоловіків. Мені пригадалося, що якусь їхню категорію називають екзорцистами, ще одну — лекторами, а як зветься третя група, я не пам’ятала. Ким би вони не були, а вигляд двох десятків людей у мантіях червоно-чорних відтінків мене збентежив. На їхніх високих лобах відблискувало червоне світло згори. Поміж них легко впізнавався єпископ. Він був моїм співвітчизником, хоча нижчий і товстіший від більшості з присутніх. Його мантія мала яскраву червону барву.

Я навіть не намагалася сховати аудіотравмат. Цілком можливо, що коли вони всім гуртом спробують накинутися на нас, то я зможу дати їм раду зі зброєю. Можливо, але невірогідно. Зараз вони всі стояли голіруч, але у складках їхнього одягу можна було заховати цілий арсенал.

Джонні підійшов до єпископа. Я рушила за ним. За десять кроків ми спинилися. Єписком був єдиним, хто сидів на дерев’яному кріслі, яке, здавалося, можна було скласти так, щоби компактно переносити з усіма його вибагливими бильцями, узголів’ям, спинкою та підніжжям. Назвати ж компактною масу м’язів та жиру, яка проглядалася під убором єпископа, язик не повертався.

Джонні ще ступив один крок.

— Навіщо ви намагалися викрасти мого кібрида? — До священнослужителя культу Ктиря він звертався так, ніби спілкувався з ним віч-на-віч.

— Моя люба… сутносте, — захіхікав та похитав головою єпископ, — ми істинно воліли бачити вас у нашому храмі, але довести нашу участь у спробах вашого викрадення неможливо.

— Останнє мене не цікавить, — відказав Джонні. — Мені би почути відповідь на запитання, навіщо я вам був тут потрібен.

Ззаду почулося шелестіння, я хутко роззирнулася зі зведеним і націленим травматом, але широке коло священиків Ктиря навіть не поворухнулося. В основному вони стояли за межами зони враження, і я пошкодувала, що не мала старої кінетичної зброї, яка дісталася мені від батька.

Голос єпископа бринів багатими глибокими нотками, що заповнювали собою все приміщення.

— Вам, напевно, відомо, що Церкву Останньої Спокути від початку віків незмінно цікавить планета Гіперіон?

— Так.

— Так само як, напевно, ви знаєте і про те, що впродовж кількох минулих століть персона поета зі Старої Землі Джона Кітса була вплетена в культурний міф гіперіонової колонії?

— Так. І що з того?

Єпископ потер щоку великим червоним перснем.

— Тож коли ви запропонували свою участь у прощі Ктиря, ми дали свою згоду. Відтак коли ви зреклися власної пропозиції, нас обійняв відчай.

Вираз здивування на обличчі Джонні було не відрізнити від щирої людської емоції.

— Я запропонував? Коли?

— Вісім місцевих днів тому, — проказав єпископ. — У цьому приміщенні. Ви самі прийшли до нас із пропозицією.

— А я не повідомляв вас, що саме мене спонукало вирушити… у прощу Ктиря?

— За вашими словами, йшлося про… здається, ви скористалися фразою «задля самопросвіти». За потреби можемо показати відеозапис. Ми фіксуємо всі подібні бесіди в Храмі. Для вашої ж зручності можемо поділитися його копією.

— Так, — погодився Джонні.

Єпископ кивнув, і причетник, чи хто він там у біса такий, зник на якусь мить у сутіні, а незабаром повернувся зі стандартним відеочипом у руці. Єпископ ще раз кивнув, і чоловік у чорній мантії зробив крок уперед і передав чип Джонні. Я все ще тримала травмат напоготові, поки служка не повернувся до півкола спостерігачів.

— Навіщо ви по нас відправили тітушок? — спитала я. Мій голос уперше звучав перед єпископом і здався мені надто гучним та надсадним.

Священнослужитель Ктиря відмахнувся пухкою рукою.

— Пан-Кітс висловив побажання долучитися до найсвятішого паломництва. Оскільки ми вважаємо, що Остання Спокута наближається з кожним днем, то для нас це має непересічне значення. Через якийсь час наші агенти повідомили, що пан-Кітс міг стати жертвою одного чи кількох нападів, а також те, що один приватний детектив… ви, пан-Ламіє… несете відповідальність за знищення кібрида-охоронця, якого ТехноКорд надав пан-Кітсові.

— Охоронця?! — остовпіла я.

— Звісно. — Єпископ повернувся до Джонні. — Хіба добродій із косичкою, якого нещодавно вбили на екскурсійному маршруті тамплієрів, не та сама особа, котру ви нам представили тиждень тому як особистого охоронця? Його можна побачити на нашому записі.

Джонні нічого не відповів. Він напружено намагався щось пригадати.

— Хай там як, — правив далі єпископ, — нам потрібна ваша відповідь щодо прощі до кінця тижня. За дев’ять днів «Вічнозелена секвоя» полишає Мережі.

— Але ж це корабель-дерево тамплієрів, — зауважив Джонні. — Вони не стрибають до Гіперіона.

— У нашому випадку стрибають, —