Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

його рук і відправила у нокдаун ударом за ліве вухо. В кімнату пробилося ще двоє. Цього разу їм вистачило мізків першим ділом узятися за мене. Інші двоє кинулися на Джонні.

Я заблокувала чиюсь руку з випростаними пальцями, парирувала удар супротивника ногою, оскільки він і справді міг завдати шкоди, та відступила. Ліворуч від мене стояв високий комод, і його верхня шухляда висунулася плавно та замашно. Здоровань навпроти мене прикрив обличчя обома руками. Товсте дерево від удару тріснуло, але через свою інстинктивну реакцію він розкрився на якусь секунду, тому в удар ногою я вклала всі свої сили. Другий захарчав і повалився на першого напарника.

Джонні ще борюкався, але один із штурмовиків схопив його прийомом удушення, а інший тримав за ноги. Я стала в стійку, відбила черговий удар мого номера два і перестрибнула ліжко. Навіть не писнувши, чоловік, що тримав Джонні за ноги, вилетів крізь вікно, розбивши його шибку та лутку.

Тієї ж миті хтось навалився на мене ззаду. Перевернувшись через усе ліжко та прокотившись по підлозі, я приперла його до стіни. Але противник виявився нівроку: підставив під кулак плече і натиснув на больову точку під вухом. Там він знайшов тільки додатковий шар м’язів, а я тим часом вгородила йому лікоть в живіт і відкотилась убік. Нападник, який душив Джонні, покинув його і, ніби за підручником, бездоганно загилив мені ногою по ребрах. Але ефект вийшов половинчастий, зламалося та вивернулося одне ребро, тож я крутнулась на місці і без зайвих церемоній розчавила йому лівою рукою ліву тестикулу. Чоловік заволав і випав з гри.

Жодного разу при цьому я не забувала про травмат, що так і валявся на підлозі. Як і той останній, що досі брав участь у сутичці. Недосяжний, він почав оббігати ліжко і вже упав був на всі чотири, щоби першим встигнути до пістолета. Відчуваючи гострий біль від поламаного ребра, я все ж таки підняла масивне ліжко разом із Джонні та кинула його на голову і плечі нападника.

А сама кинулася під меблі зі своєї сторони, вхопила травмат і забилася в порожній куток.

Одного я викинула у вікно. Ми були на другому поверсі. Перший, хто заходив, досі лежав розпластаний на порозі. Хлопець, по якому я добряче влучила ногою, спромігся підвестися на коліно й обидва лікті. По крові, що юшила з його рота й підборіддям, стало зрозуміло, що ребро проштрикнуло легеню. Дихав він дуже нерівно. Ліжко розчерепило голову іншому на підлозі. Ну, а чоловік, котрий душив Джонні, згорнувся калачиком під вікном, блюючи й тримаючись за свою калитку. Я заткнула йому рота, поціливши в нього з травмата, і підійшла до закривавленого.

— Хто вас послав? — підняла я його голову за чуприну.

— Пішла нахрін, — плюнув він мені в обличчя.

— Може, потім і сходжу. Повторюю ще раз: хто вас послав? — Трьома пальцями я натисла на бік, де його грудна клітина здавалася ввігнутою.

Чоловік загорлав і сполотнів. Коли він кашляв, то кров здавалася аж багряною на блідій шкірі пораненого.

— Хто вас послав? — наполягала я, поклавши вже чотири пальці на вм’ятину в боку.

— Єпископ!

— Що за єпископ?

— Храм Ктиря… Луз… не треба, будь ласка… ай, чорт…

— Що ви збиралися зробити з ним… нами?

— Нічого… ай, чорт, прокляття… не треба! Мені треба лікар! Прошу!

— Звісно. Відповідай.

— Його оглушити, доставити… назад до храму… на Лузі. Зглянься, не можу дихати.

— А зі мною?

— Убити, якщо опиратимешся.

— Гаразд, — проказала я і підняла його за волосся ще трохи вище, — добре сидимо. Що їм від нього потрібно?

— Не знаю, — дуже голосно верещав поранений, а я не зводила очі зі входу до квартири. Разом із жменею волосся в руці я тримала ще й травмат. — Не… зна-… ю… — видихнув він, направду спливаючи кров’ю, що крапала мені на руку і ліву грудь.

— Як ви сюди дісталися?

— «Емтешка»… на даху.

— Яким телепортом?

— Не знаю… присягаюся… у якомусь місті в воді. Транспорт налаштовано так, щоб туди вернутися… будь ласочка!

Я роздерла на ньому одяг. Комлогу немає. Іншої зброї також. Тільки татуювання з голубим тризубцем над серцем.

— Тітушка? — уточнила я.

— Ага… З Братства Парваті.

Поза Мережею. Цілком імовірно, що вкрай складні для вистежування.

— Геть усі?

— Ага… прошу… мені потрібна допомога… ой, чорт… прошу. — Він обвис на руках, майже непритомний.

Я кинула його долі, відійшла на крок і вистрілила із травмата.

Джонні сидів, розтираючи горло і дивлячись на мене химерним поглядом.

— Вдягайся, — скомандувала я. — Ми йдемо геть.

Прозора «емтешка» виявилася старої марки «Віккен-Горизонт» без сенсорних замків на табло запалювання чи монідиску. Іще над Францією ми наздогнали термінатор[172], побачивши внизу під собою море пітьми, що за словами Джонні було Атлантичним океаном. Якщо не рахувати вогнів випадкових плавучих міст або видобувних платформ, то єдиним джерелом світла тут лишалися зорі і широкі променисті мазки підводних колоній, які в думках викликали спогад про басейни.

— Навіщо нам їхній транспорт? — спитав Джонні.

— Хочу подивитися, звідки вони телепортувалися.

— Він же сказав, що з Храму Ктиря на Лузі.

— Ну от. А тепер ми ще й побачимо це.

Коли Джонні дивився на темну воду в двадцяти кілометрах унизу, його обличчя заледве можна було роздивитися.

— Як гадаєш, ті люди помруть?

— Один і так уже загинув. Хлопцеві із пробитою легенею потрібна допомога. Ще двоє оклигають. Про того, що випав у вікно, нічого не знаю. А тобі не байдуже?

— Ні. Ваша сутичка була… варварською.

— «Хоч ми не терпимо вуличного побоїща, але ж пристрасті, які в ньому вивільняються, хіба не прекрасні?» — нагадала я йому цитату. — Вони ж не кібриди, правда?

— По-моєму, ні.

— Значить, за тобою полюють щонайменше дві групи… Штінти і єпископ Храму Ктиря. А ми й досі не знаємо чому.

— Тепер у мене з’явилася одна гіпотеза.

Я розвернулася у відкидному кріслі з пінопластику. Сузір’я вгорі, які я не зустрічала ні в давньому голоматографі про Стару Землю, ні в небесах усіх відомих мені планет, проливали рівно стільки світла, щоби я могла роздивитися очі Джонні.

— Ділися.

— Ідею мені підкинула твоя згадка про Гіперіон. Той факт, що я про нього нічогісінько не знав… повна прогалина знань про нього має велике значення.

— Дивна поведінка собаки, який не гавкав уночі[173], — відгукнулася я.

— Що?

— Забудь. Давай далі.

Джонні нахилився поближче.

— Єдина можлива причина, чому я про нього не знав, — це бажання деяких елементів ТехноКорду заблокувати від мене інформацію.

— Твій кібрид… — дивно було зараз спілкуватися