Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

кожного, що над їхніми головами діється щось надзвичайне. Не

обов’язково тільки вона. І все таки Елві трохи сподівалася, що

саме вона принесе йому цю новину.

Сухе повітря пахло пилом і тими крихітними подобами квітів, що цвітуть ночами. Де колись п’ялися вгору жорсткі волокнисті

рослини, там людські ноги, за місяці шастання туди-сюди, поторували стежки, й Елві, лише трохи присвічуючи собі

терміналом, упевнено, немов за денного світла, йшла ними.

Подумалося їй, і то не вперше, що й їхнє розсипище хатин, і ті

руїни, і навіть сама оця Перша Висадка стали їй близькі-знайомі, як і будь-котре місце, де їй хоч коли привелося пожити.

Вона вже знала і цей край, і місцеві вітри, й запахи, що

виникали й зникали в різний час доби. Оце вже й місяць минув, як вона є тут вухами й очима усієї наукової громади, що

лишалася там, далеко вдома, у Сонячній системі. І навіть коли

терористи вбили Ріва й прибув сюди Мертрі, вона щонайменше

частину кожного свого дня присвячувала збору зразків та

пересиланню даних додому, на рідну планету. Вона більше, ніж

хоч би й хто, збувала свого часу не просто в цьому довкіллі, а із

ним.

А той крихітний червоний місяць угорі над нею нагадував їй, як мало вона й досі знає. Зазвичай щось подібне було б

викликом — і великою втіхою. Але тут, у цій нічній пітьмі Нової

Землі, воно сприймалось як загроза. Елві закрокувала швидше, постукуючи закаблуками по камінцях стежки, яку вимостили

майстри-вітри.

Містечкові мешканці також повиходили надвір, як і кехівці зі

своїх хатин. Стовбичили хто на вулиці, хто на своєму абияк

стуленому ґанку, задивившись угору, на ту розжеврену цяту, що

посувалася до обрію. Елві не могла б сказати, чи їм було тільки

цікаво, чи вони вбачали в цьому якийсь недобрий знак, а чи

просто хотіли думати про що завгодно, аби тільки не про це

протистояння КЕХ і їх, скватерів. Нас і їх.

Можливо, вони добачали в цьому якесь знамення. Палюче око, що дивиться згори на всіх їх, судячи їх і готуючи до війни. Якось

вона чула подібну казку, а де чула? Годі згадати…

Головною вулицею навстріч їй, із рушницями напоготові, йшли Вей та один із безпеківців КЕХ. Елві привіталася кивком

голови, і ті відповіли їй так само, але ніхто й ні до кого не

заговорив. Либонь, хтось таки встиг сповістити про це Голдена?

Тоді чого ж вона стільки била ноги, так далеко зайшла? Ну, принаймні допевниться, сповістили чи ні.

По вулиці, перед магазином, де мешкав Голден, нервово ходив

туди-сюди Яцек Мертон. Тіло нахилене в напрямі руху, зціплені

кулаки. Дивився він у землю просто перед себе, як ото на екран

дивляться, а плечі згорблені, от ніби він хотів захистити щось.

Елві уже хотіла сказати хлопцеві «Привіт!», коли це в голові їй

пробринів застережний дзвіночок.

У часовому відтинку між одним ударом серця й наступним, вона на одну мить перестала бути Елві Окойє, що глупої ночі

прийшла побачитися з капітаном Голденом під приводом, що

навіть їй уже видавався украй легковажним. А перед нею то був

не син Лусії та Басії Мертонів, брат Фелсії. І довкола них то було

ж ніяке не містечко. Вона наразі була біологиня на польових

дослідженнях, а перед нею шастав туди-сюди якийсь примат. І в

тій рамці співвідношень декотрі речі бачились абсолютно ясно.

Хлопчина накручував себе, щоб скоїти якесь насильство.

Вона завагалась і навіть крутнулася йти назад. Вей відійшла

лиш метрів на тридцять — це минути два-три будиночки. Якщо

Елві закричить, то безпеківці, певне, прибіжать до неї. Пульс

зачастив. Серце мов хотіло в горло вискочити. Повторюваним

раз у раз кошмаром вернулися до неї ті довгі години після

Рівової загибелі. Їй слід закричати! Покликати на поміч!

Але ж… це людський хлопець, а ніякий не примат. Не звір із

дикої пущі. Фелсіїн брат. А як вона покличе на допомогу, то

безпеківці можуть і застрелити його. Ковтнула слину, хитаючись

поміж страхом і хоробрістю. Непевність: як бути? А що зробив

би на її місці Фаєз? Запросив би хлопчака на келих пива?

Яцек зупинився і глянув на неї. Очі