Іларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк

срана кома: він розучився зав’язувати шнурівки, те‑се… Геть не схоже на Андрюхину історію. Як по правді, Андрія нудило від усіх цих спроб різних людей пояснити йому те, що сталося, медичними термінами. Наче дитині. Запхніть краще свої пояснення…

Він наддав ходу. Хотілося по-справжньому втомитися. Щоб межею бажань стало просто зупинитися, а потім щоб іще довго в голові не виникало жодної думки.

«Забий на те, що кажуть інші. Ми біжимо в нікуди щодуху».

У такі моменти здається, що всі пісні — про тебе. Кожен рядок відлунює болем у голові. Його психотерапевт каже, що це добре. Відчуваєш — отже, виборсаєшся. Тільки він, схоже, ніякого біса не виборсався. Андрюха щодня чимраз дужче тонув.

Задзвонив телефон. Незнайомий номер. Він скинув. Хотілося дослухати цей трек до кінця. Тут у кожному рядку подвійний сенс. Як у житті. Принаймні у його житті точно. Виявляється, все завжди мало подвійний сенс, і лише він упевнено простував, не тямлячи, що довкола все палає, а в кінці шляху — нічогісінько нема.

«Ніколи не озирайся — і ми не постаріємо».

Він зупинився біля фонтана. Сиротливий шмат бетону, як і всі фонтани взимку. Порожній дитячий майданчик поруч лише посилював це враження. Лютий був безсніжний, і тому здавалося, що час зупинився. Це вже вочевидь не зима, а весною ще й не пахне. І з дахів не скрапує, і мороз не щипає… Птахів не чути. Навіть повітря не рухається.

Андрій сів на бортик, дістав телефон і передзвонив. Жіночий голос.

— Доброго дня! Ми хочемо запросити вас на наше токшоу!

— Дякую, але я не даю інтерв’ю.

Дивно, що його ніяк не забудуть. Минуло майже два місяці. Спершу взагалі обривали телефон. Три нещасні фотки з його сторінки на фейсбуку показали всі канали…

— Це не інтерв’ю, в студії будуть найкращі фахівці, медики і психологи, і люди, що перебувають у ситуації, схожій на вашу! — скоромовкою повідомив голос.

— У вас будуть люди зі схожою ситуацією? — з сумнівом перепитав Андрій.

Секундна пауза.

— Ну, аж із такою вже схожою не буде, але саме тому ви й головний герой!

— Ні, дякую.

— Ми хочемо поспілкуватися на тему того, що чекає людину після смерті, і…

— Ви вірите?

— У що? — розгубилися на тому кінці.

— Що можна повернутися й розповісти.

— Ну… Ви ж знаєте, всі говорять про тунель… Ми пробуємо пояснити цей феномен з погляду науки…

— Ні, дякую.

— Вам хіба не цікаво почути наукове пояснення?

— Я не бачив ніяких тунелів.

— Це так само чудово! Отже, розповісте, що все це неправда, і про те, що ви бачили після того, як вас збила машина…

— Ні, вибачте.

— Але ж ваша історія може допомогти іншим! — з надією виголосили на тому кінці.

— Яким? Яким іншим може допомогти моя історія?

На тому кінці розгубилися.

— Ну… Може, завдяки вам когось іншого не відправлять отак помилково в морг.

— Там не було помилки, дівчино. Я справді помер.

Він роз’єднався.

Андрюха тоді мало не збожеволів. По-справжньому. Весь час кричав: «Звідки це, по-вашому, звідки!», і тицяв лікарям під носа книженцію в паперовій палітурці. «Христина сміялася! — зачитував він. — Це, по-вашому, про кого?» Правду кажучи, збоку це мало дуже паршивий вигляд. Уже пізніше він зрозумів, що його завиграшки могли запхати в дурку. Але Валерка тоді вчасно порадив: «Не наполягай, — сказав. — Вдай, що вони праві». Добре, вистачило кебети послухатися.

До речі, Олега Севастяновича теж Валерка порадив. «Хоч спати вночі почнеш», — так він сказав.

— Доброго ранку! — Андрій постукав об одвірок прочинених дверей.

Лунала класична музика. У кабінеті панувала м’яка напівтемрява.

— Прошу, Андрію, — лікар підвівся з дивана, відклавши число The American Journal of Psychiatry. — Як спалося?

— Останні дні добре, дякую.

Йому подобався Олег Севастянович. Він не намагався ні в чому переконати. Під час першої зустрічі в Андрія аж жижки тряслися. Наче прийшов зізнатися, що збожеволів, але намірився до останку щодо цього сперечатися. А лікар вислухав і просто запитав: «Чому вас це турбує?» — і розмова відразу поточилася по-іншому. Лікар сказав, що реальність для мозку — просто набір електричних сигналів, і, з цього погляду, немає різниці між «було» і «здається, що було». Андрій же весь час міркував про те — чому його це турбує? Ну, був кошмар у його житті. Кілька днів він тривав чи кілька годин, в об’єктивній реальності чи лише всередині його мозку… Головне, цей жах минув, хіба ні? То чому він не може махнути на нього рукою, як чинять із нічними кошмарами?

Відповідь він знайшов лише сьогодні, коли сидів на бетонному бортику фонтана.

— Я знаю, чому мене це турбує, — сказав він Олегові Севастяновичу.

— Що саме?

— Усе. Усе, що сталося. Чому я не можу просто забути і жити далі.

— Кажіть.

Він помовчав якусь секунду, щоб подумки ще раз поставити кожне слово на своє місце, і промовив:

— Тому що я хочу знайти її.

Він ніколи б не наважився вимовити те, що зараз зібрався, під час першої зустрічі. Тоді він був певен, що після таких слів йому пряма дорога в лікарню. Але зараз усе інакше. І навіть те, що Олег Севастянович виявився не лише психологом, а й психіатром, його не лякало. Навпаки — професор був єдиний, хто міг вислухати цілком, поважно й уважно навіть те, що, з першого погляду, не вкладається в голові.

— А що як я вам скажу, що не потрібно нічого забувати?

— Але ж ми забуваємо сни…

— Якщо хочемо. А деякі — пам’ятаємо все життя. Це був важливий досвід для вас — пам’ятайте його на здоров’я!

— Не в цьому річ, — похитав головою Андрій. — Я думаю, що їй і досі потрібна допомога.

— Наді?

— Так. І Галі. Я пообіцяв їй знайти дочку, розумієте?

— Вам здається, що вони десь і зараз страждають через вас, — резюмував лікар.

— Саме так!

— Що ж… А дитина вашої дівчини Аліси… Ви її перевідували?

Він заперечно похитав головою:

— Не можу себе змусити.

— Що саме заважає?

— Боюся… Що вона не житиме. Розумієте?

— Страх утрати — дуже поширене явище, — кивнув лікар. — Та ймовірно, турбота про реальну дитину стала б хорошою компенсацією…

Завібрував телефон. Валерка.

— Вибачте, — Андрій квапливо натиснув відміну.

— На чому ми зупинилися? — лікар насупився, згадуючи.

— На компенсації… Я однак на цьому етапі ніяк не можу допомогти. Тепер усе залежить від того, коли вона задихає. Та головне… Зрозумійте, Надя — теж реальна дитина!

Лікар згідливо кивнув:

— Для вашого мозку так і є. І корінь вашої тривожності саме в цьому: мозок починає воювати з фактами.