Данило Туптало - Житія Святих - Травень, Данило Туптало

ями моєю допомогою врятувавшись, вищими виявляться від нинішніх добродійних ченців. Ті-бо, що нині є, прикладом твого життя наставлені і просвітлені, сяють чеснотами, а ті, що будуть після тебе (їх ти бачив у темній ямі), не маючи таких наставників, які могли б їх із тої темряви вивести, власною своєю волею видершись із пітьми, світлим шляхом заповідей моїх ревно підуть й угодними мені виявляться. А инші — через напасті й біди спасуться і до великих святих дорівняються. Амінь-бо кажу тобі про них: те ж саме спасення отримають, що й инші ченці, які досконало й непорочно живуть". Те сказавши, Господь зійшов на небо — і просвітилося повітря світлом невимовної Його слави. Святий же Пахомій, впавши, поклонився Господеві і славив Його устами і серцем, радіючи через преславне те видіння, і від слів Господніх, до нього сказаних, невимовної насолоди сповнювався.

Брат один хотів мучеником бути за Христа, але був тоді мир церкві Христовій за царювання благочестивого царя Константина Великого. І просив брат той Пахомія святого часто, кажучи: "Помолися за мене до Бога, авво, щоб я став мучеником". Святий же наказував йому не приймати в серці такого помислу — бажати мучеництва, і казав: "Брате, терпи подвиг чернечий доблесно, носи без нарікань труди монастирські в послусі, намагайся непорочним життям угодити Христові — і будеш мати частку зі святими мучениками на небі". Той же щодня надокучав тим святому, страждати за Христа бажаючи і просячи преподобного помолитися за нього до Христа, аби сподобив його вінця мученицького. Святий же Пахомій, надокучання позбутися хотівши, сказав: "Помолюся за те, що хочеш, але вважай, аби замість ісповідання імени Ісуса Христа не відрікся Його в час мучеництва. Бо справді зваблюєшся помислом, добровільно бажаючи кинутися в напасть, коли сам Господь вчить нас молитися, аби не були введені ми у спокусу". Десь через два роки послав преподобний Пахомій братів у горішнє їхнє поселення збирати рогозу для виготовлення рогозин монастирських: багато рогоззя росло там. Село ж те було поблизу варварів, що називалися влемни. Коли брати на острові збирали рогозу, преподобний Пахомій брата того, що мучеництва бажав, прикликав і звелів, аби йшов відвідати братів, що трудилися, і заніс їм їжу. Відпускаючи його, сказав наздогад апостольске слово: "Ось нині час щасливий, ось нині день спасення, ні в чому нема перепон, щоб служіння безгрішне було". Той же, навантаживши осла їжею, пішов до братів. Коли переходив пустелю, варвари, що сходили з гори по воду, зустріли його, взяли, зв'язали і з ослом повели на гору до инших варварів. Ті ж, бачивши ченця, почали насміхатися з нього, кажучи: "Монаше, прийди поклонися богам нашим". Заколовши тварин, приносили жертви богам своїм. І привели ченця того, примушували його з ними разом принести жертву. І коли він не хотів нечистим ідолам принести жертви, розгнівалися варвари, обступили його з оголеними мечами, хотіли зразу його розтяти на частини. Він же, мечі оголені над собою і гнів лютий варварський бачачи, злякався вельми і зі страху побіг, припав до ідолів, і поклонився їм, і жертву приніс, і їв і пив з ідоложертовного. І так, боячись тілесної смерти, пошкодив безсмертну душу свою, відрікся Христа. Після того як зробив такий важкий гріх, звільнили з пут ченця того, і вільно від варварів пішов до себе. Зійшовши з гори, опам'ятався і, пізнавши гріх свій, роздер одяг свій, бив себе в лице, до монастиря повернувся. Преподобний же Пахомій, пізнавши духом те, що трапилося з тим братом, вийшов назустріч йому, засмучений вельми. Той же, побачивши отця, впав перед ним лицем до землі, ридаючи і волаючи: "Згрішив я перед Богом і тобою, отче, бо не послухав доброї поради твоєї і корисної настанови, щоб не бажати мучеництва. Якби тебе послухав, не постраждав би так". Великий же отець сказав до нього: "О окаянний! Сам відкинув себе від такого блага. Справді тобі вінець мученицький належав, ти ж розтоптав його. Готова була твоя частка зі святими мучениками, ти ж вирвався зі святого їхнього лику. Владика Христос прийшов до тебе зі святими ангелами, хотівши діядему покласти на голову твою, ти ж відрікся Його, час короткий окаянного цього життя полюбивши більше від Бога, смерти злякався, її ж, і не хочучи, будеш мати, і стратив життя вічне, відпавши від Бога. Де слова твої, що раніше завжди говорив: "Бажаю мучеником за Христа бути" — і надокучав мені, аби я молився за тебе, щоб ти мучеництва сподобився. Ось був час сприятливий, щоб в одну годину за ім'я Ісуса Христа померти і вінець мученицький отримати. Ти ж, замість ісповідання Імени Ісуса Христа, відрікся Його. Чи не провіщав я тобі цього? Чи не переконував, аби відмовився ти від такої думки?" Той же сказав: "Отче, згрішив я у всьому і не можу поглянути на лице твоє ані на небо звести очей своїх, загинув я, отче, і нема мені надії на спасення, і не відаю, що робити, не сподівався-бо, що таке зі мною трапиться". Коли він це з плачем і риданням промовляв, сказав до нього великий старець: "Ти, окаянний, до решти відчужився від Бога, Господь же добрий і незлостивий і до кінця не гнівається, схильний до милости і може гріхи наші в безодні милосердя свого, як камінь у морі, втопити. Бо наскільки небо від землі віддалене, настільки віддаляє від нас беззаконня наші, не смерти-бо грішникові, але покаяння хоче і бажає, аби той, хто впав, не залишався в падінні, але встав, і той, хто відвернувся від Нього, не віддалявся, але повернувся до Нього швидко. Тому не впадай у відчай, є й у тебе надія на спасення, бо зрізане дерево знову від кореня відростає. Якщо хочеш послухати мене, отримаєш прощення від Господа". Той же, плачучи, казав: "Віднині, о отче, я у всьому тебе слухатиму". І звелів йому преподобний замкнутися в окремій келії і ні з ким не говорити (окрім духовного отця) аж до смерти, що другий день їсти трохи хліба з сіллю і водою, дві ж рогозини на день виготовляти, молитися й чувати, скільки може, а плакати — ніколи не переставати. Робив те брат той з радістю і, проживши в покаянні літ десять, перейшов до Господа.

Якось усамітнився преподобний Пахомій від монастирської метушні — став перед ним біс у примарній світлості, кажучи: "Радій, Пахомію, я-бо Христос і прийшов до тебе як до приятеля свого". Святий же подумав собі, міркуючи: "Христовий прихід до людини