Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Виглядаєш здоровим екземпляром, сину зрадників. Добре відгодованим та сильним. Скажи мені, навіщо ти пив його воду?
Адже знаєш, що на тебе чекає…
Він мовчав. І думав, інтенсивно та ясно — вперше за два дні. Дівчина була реальною, справжньою, він відчував її дотик, дихання, вона не була маренням. Але люди піску її не бачили, не звернули уваги на постать, яка сиділа на верхівці бархана, і не помічали її тепер, хоча їхній табір був заледве за кілька кроків, а вона говорила цілком голосно.
— Вони мене не почують, — муркнула, безпомилково прочитавши його думки. — І не побачать. Вони — вже духи, останні з племені, що багато років мандрують пустелею в пошуках слідів рідних, побратимів чи інших людей піску. Я супроводжую їх уже певний час, ховаючись у тіні їхнього безумства. Відчуваю, як воно зростає, пухне, немов нагноєна рана. Усі мовні камені порожні, а якщо біля якогось джерела вони знаходять знаки, то тим уже десятиліття. Нарешті вам, нащадкам зрадників, удалося закінчити Найдовшу в історії світу війну. Дві з половиною тисячі років різати одне одного — і ось їх залишилося лише п’ятеро: ці четверо та ще Слухаючий Пісок, завдяки якому вони досі уникали смерті. Але він Уже старий і помирає. Коли відійде, вони також загинуть, бо лише Його вміння працювати із Силою стояли між ними та пустелею.
Вона нахилилася низько, вони майже торкнулися обличчями.
— Навіщо ти пив ту воду? Я спостерігала за тобою, шукала Ключа до тебе, але я маю бути впевненою. Хіба ти не прийшов сюди по власну смерть? Навіщо ти подовжував агонію? Навіщо тримаєшся життя? Покажи мені…
…Ісанель. Лежить на ліжку і спить. Спокійне дихання легенько підносить її груди. Давно минула північ. Ще три-чотири години, і виднокрай розвидниться.
Він не міг заснути, стояв біля вікна, дивлячись на сплячу дівчину і стискаючи в руках мечі. Безмовно молився. Закон говорив чітко. Не було жодних двозначностей, жодного способу його обійти: вони повинні вже зараз, теперішньої ночі, ще до того, як зійде сонце, скласти одне одному присягу, змішати кров так, аби її краплі разом стекли по вістрю меча. Пізніше вона повинна їхати з очима, схованими під пов’язкою, щоб лише в афрааґрі, коли старші дадуть згоду, ще раз побачити його обличчя. Останній раз. Мала б тоді три дні, аж три дні, аби насититися світлом. А потім?
Горизонт на сході прояснився, зарожевів, залишалося небагато часу. Ісанель…
Ні! Він шарпнувся, вигнувся так, що аж затріщали кілочки. Ні! Геть з моєї голови!
— Ні, — пробурмотіла вона тихенько. — Я маю знати. Ти тоді навіть не подумав, щоб дати себе вбити — її батьку, брату, хоч комусь. Таке навіть не спало тобі на думку. Ти думав лише про дві речі: чи взяти її з собою, чи вбити. Тобі так було вигідніше?
Раптом вона засміялася.
— Солодке безумство, мале безумство, моє безумство, — заспівала. — Битва та ніч, вибух, який розірвав ґуон-ве на шматки, говорили, що такого ніколи не станеться, говорили, що не втечеш від нас, говорили, що будеш наша назавжди. Але ні, Мала Кана втекла. Мала Кана мудра, Мала Кана терпляча. Вона вже не може ходити з людьми піску. Вони не стримають гелъ’заав, коли той прийде за Малою Каною. Малій Кані потрібен власний охоронець. Малий скорпіон, який вкусить, коли треба. Але вона має знати, чи він насправді є скорпіоном. Справжнім малим скорпіоном. Лише для неї однієї…
Якусь мить вона дивилася на нього, то одним оком, то іншим, заплющуючи їх та крутячи головою. Наче птах, що оцінює, чи можна з’їсти те, що він знайшов.
— Тож скажи мені, — продовжувала вона. — Чи ти — те, що я шукаю? Чому ти поставився до того чоловіка ось таким чином? Чуєш…
…брязкіт та тишу. І в тиші тій народжується виття: дивне, хрипле, з булькотінням. Він стоїть на майданчику, дивиться в очі секундантам супротивника, лише в них, бо Саворег стоїть на колінах поряд, із рукою, зламаною принаймні в двох місцях, із розбитим лівим коліном та горлом, напухлим від удару руків’ям меча. Йатех трохи ворушить тим мечем, клинок якого впирається в пах чоловіка, і виття припиняється. Тиша знову наповнює простір, і раптом він чує щось схоже на гамір визнання. Меекханці — купці, кілька солдатів, шляхта — дивляться на нього, він відчуває їхні погляди, але в них немає ворожості. У цьому вони подібні до його племені, цінують добрих фехтувальників, а в представника барона тут небагато друзів. Ну і те, яким чином той почав поєдинок, вивернувши на нього та Аеріна купу лайки, не надто йому допомогло. Його головний секундант підводить руку та кладе на землю дерев’яну паличку. Поєдинок закінчено. Аерін дивиться з усмішкою й каже:
— Скажи мені…
— …чому? Чому ти користувався лише тупою стороною клинка? Чому принизив його так, що він мусив виїхати з міста? Кульгавий, із несправною рукою? Ти чув, що на дорозі до Макаллена хтось напав на нього й перерізав горлянку?
Дівчина схиляється над Йатехом й обережно гладить його по щоці.
— Ти хотів принизити його, знищити? Хотів відразу, на першому поєдинку, отримати славу того, з ким не варто схрещувати клинків? Але ж ти знаєш, що це їх не стримало. А може, тобі йшлося про те, щоб показати свою бойову вправність? Малий скорпіон, який клацає своїми клешнями й вимахує отруйним хвостом, га? Як воно було з тобою?
Він мовчав.
А власне, як воно було з ним.
— Я маю знати, — не відступала вона. — Маю бути впевненою. Не можу зробити поганий вибір. Скажи мені, як…
…обпікає нагріта скеля, вона настільки гаряча, що на ній можна смажити яєчню. Він дріботить по ній швидкими кроками, вивчаючи Перший Танець, техніку, що полягає в тому, аби весь час перебувати в русі, змінювати напрямок та швидкість переміщення, постійно змінювати темп. Майстер зв’язав йому ноги в кістках шнуром завдовжки в лікоть, кроки малі, короткі. Він не може встати, не може зупинитися, щоб передихнути, бо почує шкварчання власної шкіри. Він танцює швидко, в ритмі мелодії, яку грають на маленькому барабанчику, дерев’яній коробці, обтягнутій козячою шкірою. Його шати просякли потом, піт ллється його обличчям та заливає очі, шнурок вже натер кісточки до крові й кожен крок позначений червоним. Але він танцює. Мечі досі на спині, їх тягар із кожною миттю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.