Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

тушканчиків, павуків. Уся пустельна живність. Усі чоловіки були поголені, а в того, що йшов першим, на голові був малюнок скорпіона. Той розсівся на черепі й клешнями обіймав очні ямки чоловіка так, що коли він примружувався, здавалося, що клешні стискаються. Хвіст скорпіона вився навколо лівого вуха прибульця і спускався аж на кадик.

Вони встали навколо Йатеха.

— Живий, — заявив той, що був зі скорпіоном на голові. — Далеко зайшов.

— Яке це плем’я?

— Пояс. Черевики. Д’ягірри.

— Згоден. Повністю.

Вони говорили мовою його народу, але з дивним акцентом, викидаючи із себе слова в коротких, рваних фразах-гавканнях. Дивилися на нього згори, їхні фігури виразно виділялися на тлі неба — так, що йому нарешті довелося прикрити очі.

К’к’на, люди піску, покидьки серед покидьків. Назву, яка спочатку звучала як кален’ка’навеф, із часом було скорочено — відповідно до того, як проблема, яку вони становили, зменшувалася. У його племені говорили, що вони вимерли вже багато років тому: в будь-якому разі їх давно вже не зустрічали. Вони були нащадками тих, хто не вклонився Законам Гаруді, не надягнув екхаарів і не прийняв тягаря спільної душі. Частина племен, як стверджували старі оповістки, помандрувала тоді на південь, за пустелю, аби шукати власного шляху. Нечисленна група залишилася серед пісків, ведучи затяту й безнадійну війну зі своїми земляками. Звісно, програли її. Племена, які прийняли тягар Законів, були численніші, краще організовані і, що найважливіше, жили в місцях, де могли розвиватися. Порівняно з відкритою пустелею афрааґри іссарських племен були раєм, давали шанс виховати велике та здорове потомство, в той час як безмір пісків пропонував лише смерть. Неможливо виграти війну на два фронти, з пустелею та людьми одночасно. К’к’на потроху відходили до світу легенд та страшних оповісток.

Найближчий до нього чоловік, зі шкірою, вкритою сіткою старих шрамів, нахилився над ним і просичав:

— І що, д’ягірре? Я бачу твоє обличчя. Сонце заходить. Ти вб’єш мене?

Він мав бажання засміятися. Обличчя? Яке обличчя? Поцілунок скорпіона перетворив його на дивну маску, пародію людського. Його ж обличчя залишилося десь там, знизу, під набухлою плоттю та сонячними опіками.

А до того ж питання душі. Чи, точніше, її відсутності. Тепер у нього вже нічого не могли відібрати.

Тінь веселості, схоже, промайнула його обличчям, може — в очах, а може, покидьок лише шукав приводу, щоб випустити злість, бо раптом, без попередження, він ударив Йатеха в лице, навідліг, і відразу додав з іншого боку.

— Не усміхайся мені! — гарикнув.

Ударів Йатех відразу й не відчув, тільки за кілька поштовхів серця на щоки йому начебто хтось вилив розтоплений свинець. Він зціпив зуби, щоб не завити.

Той, що був зі скорпіоном на голові, присів навпочіпки й перевернув іссара на бік.

— Мечів немає. Вигнанець.

— Дар, — пробурмотів хтось. — Дар від пустелі.

— Далеко зайшов. Може, дар, може, ні. Перевірте, чи не має зброї.

Вони не цацкалися, швидко обшукали його, позбавивши кинджалів, а тоді грубо потягнули — так, що хвиля млосного болю перейшла в темряву. Лише на мить, як він думав, але коли опритомнів, сонце вже майже сховалося за горизонтом. Його тягли навперемін, по двоє, тримаючи за руки, обличчям до землі. Жодним чином не намагалися зменшити його страждань і, здається, саме біль викручених суглобів привів його до тями. Він тихенько застогнав.

— Живий, — буркнув хтось із них. — Сильний.

— Це добре. Не втрачаймо часу.

Розмова стихла, к’к’на не любили пустої балаканини. За чверть години, сповненої рвучого болю, вони кинули його на пісок. Він не мав сил навіть звести голову.

— Розверніть його.

Йатеха копняком перекинули навзнаки. Той, що був зі скорпіоном на черепі, нахилився та примружив повіки. Скорпіон стулив клешні.

— He хочу, щоб ти помер, д’ягірре. Хочу, щоб ти жив довго. Приклав йому до губ якусь посудину. Волога, вода… Йатех почав пити, швидко, жадібно. Напій мав гірко-солонуватий присмак. Пив, проти свого бажання, проти розуміння, що кожен ковток може коштувати йому багатьох годин тортур. Легенди іссарам казали про людей пустелі як про найзатятіших та найбезжальніших ворогів. Кожна з кланових чи племінних війн велася згідно із Законом Гаруді. Війни з к’к’на йшли без жодних правил та законів. Сенс був лише в тому, щоби знищити невірних кузенів дощенту. І лише розміри пустелі розтягнули цю війну на століття, на десятки поколінь, бо якщо треба було шукати когось, хто краще за іссарам рухався морем пісків, то це були саме к’к’на. Як будь-яка братовбивча війна, ця також була позбавлена хоча б тіні милосердя. Століттями жорстокість була єдиною мовою, якою промовляли одна до одної обидві сторони. Він пам’ятав історію про те, що робили іссарські воїни, коли натрапляли в пустелі на табори людей піску. Убивали кожного чоловіка та хлопця, яким минув десятий рік життя. Потім нищили начиння з водою, а якщо табір був неподалік від джерела, то гнали його мешканців у глибоку пустелю й залишали там, щоб сонце та пісок взяли своє. Остання така розповідь походила з часів молодості його батька.

І все ж він знав напевне, що той чоловік говорить правду. Він хотів, щоб Йатех жив. Ніщо у світі не тягнеться так довго, як ненависть поміж родичами.

Але він пив. Пив нерозумно та нерозсудливо, свідомий, що повинен набрати рідини в рота і сплюнути її в обличчя мучителю в надії, що той, розлючений марнотратством води, переріже йому горлянку. Глянув у очі чоловіка і зрозумів, що такого точно не сталося б. Ненависть в очах чужака була холодною як лід. Цей чоловік хотів за всіляку ціну утримати його при житті — лише для того, щоб виконати свою обітницю.

— Будеш жити, — повторив той із якимось похмурим задоволенням у голосі. — Розіпніть його.

Вправно і швидко вони вбили в пісок чотири кілочки, до яких прив’язали зап’ястки та ноги чоловіка. Один із них приніс плед і накинув на тулуб Йатехові.

— Переживеш цю ніч і наступну також, — буркнув. — А післязавтра ми дістанемося до табору і там вирішимо, що з тобою робити.

Розвернувся і зникнув із поля зору.

Дівчина з’явилася нізвідки, цього разу він бачив лише овал обличчя на тлі неба, що саме темнішало. Відчував її погляд. Був спекотний.

— Скорпіон, — сказала, схиляючись над ним. — Мій малий власний скорпіон.

У неї був дивний акцент: дивний, бо звичний. Акцент східних племен д’ягіррів, точнісінько такий, який можна було почути в його афрааґрі. Вона могла б у будь-який момент увійти в першу-ліпшу садибу і змішатися з її мешканцями, видавши себе за якусь там далеку