Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— Хто це? — перебив Фока.

— Мати Месії. Ви знаєте, хто це Месія?

— Знаю. Ісус.

Йосенько цикнув і швидко озирнувся:

— Тихо, тихо, мені не можна — але ви послухайте. Вона казала так: «Глянь на Роздоріжжя, там дві ріки, глянь на Чернівці, там дві ріки розходяться, то нехай зійдуться. Там над Черемошем є дівчина, ягня, але не єврейка. То нехай зведе обидві ріки. Це буде абода — тобто пожертва, — це буде дві жертви». Спочатку ніхто не відповідав. Вона чекала і я чекав, аж каміння у ямі під мохами горіло. Потім знову промовила виразно: «Милосердя-весна», а на це дуже сильний голос загримів: «Станеться». І на це багато голосів загуділо: «Станеться». Але я не послухався і тому цієї весни замовкло. Тепер ви єдиний знаєте, це добре, розмерзнеться, весна вистрілить.

Йосенько глибоко перевів дихання, а Фока запитав:

— З повітря долітає?

— Та де там, з повітря. Ні! В повітрі страшний шум, вітер, а Вона шепотіла крізь вітер, і це залітає зовсім тихо до тієї долини, що вище від лісу. Весною…

Фока пошепки запитав:

— Крізь шум і чути? Що?

Йосенько задихався:

— Шепітний годинник, раз світло, раз темно. Так, як на самому Радулі, сніг, як дзеркало, раз вітер жене хмари, а від хмар тіні, раз сонце вдарить, в очах блиск аж болить. Промінь за променем, тінь за тінню, проганяють, вітер гуде і все. Весна…

Йосенько підскочив, як шалений:

— Нехай шляґ трафить всі гроші, хай шляґ трафить мого сина, аби лиш весна була. — А й це дарма! Повинна бути жертва, поєднання. І що ви на це? Розсудіть.

— Знаєш, як я думаю? — тихо озвався Фока. — Нехай собі йде.

— Як, як? — хапав Йосенько жадно.

— Ти собі, а він собі, дві ріки. Змиритися.

Йосенько розгарячкувався:

— А голоси, а шепоти Матері, а великі розмови з Ґілґулу?

— Не можеш послухати, то хай кожен собі. Доля.

Йосенько знову зірвався:

— Немає долі, ніякої. Закон, процес…

— З ким процес? — перебив Фока.

Йосенько замовк, звалився на лавку, виснажено прошепотів:

— Я вже не маю сили, подайте мені руку, — простягнув худу, зів’ялу долоню.

Фока взяв її і тихо промовляв:

— Доля. Не процес. Повністю змиритися.

Йосенько вирвав долоню з руки Фоки, зірвався і викрикнув:

— Cheirem! — пробурмотів незрозуміло і договорив гаснучим голосом: — Проклинаю…

Фока взяв його за руку, посадив на лавку, підвищив голос:

— Чоловіче, ради Бога! Опам’ятайся, кажу тобі: доля!

Йосенько слабо повторив:

— Доля цілком внизу, у мокрій пивниці.

Зовсім стемніло, ледве було видно силуети лиць і постатей.

— Темно і холодно, ходімо до колиби. — сказав Фока.

Переміна

Коли вони зайшли до огрітої і світлої колиби, Мандат відразу встав і звільнив місце Йосенькові поруч з ватрою. Йосенько привітався із війтом, що сидів коло ватри, потім кивав головою на всі сторони. Промерзлий, здригаючись від холоду, він сів ближче до ватри і грівся. Вогнище, закладене до повна, особливо весело бухкало, затіснюючи присутність, села до села, людини до людини. Ті, що сиділи коло ватри, все ще уважно приглядалися до війта, перешіптувалися із однозначним захопленням, з захватом від нашіптуваних новин, кивали головами, пригадували війтові висловлювання. Ті, що сиділи до вогню найближче, зсувалися, щоб зробити місце, а Марійка Шестунова раптом підвелася, щоб поступитися місцем Фоці. Ватра розгорілася і очі Марійки засяяли, як дзеркала. Очі присутніх відірвалися від війта і зосередилися на Марійці. Фока і Марійка сіли поруч мовчки. Тимчасом у правому куті бистречани закінчували свою розмову. Мандат, стоячи коло ватри, але обернений до правого кута, говорив зі сміхом:

— Але ж висиплеться дітей після храму, стільки, як трави.

— Найбільше бенькартів, — додав Ґєлета з кута.

— Бенькарт теж людина, — захищав Вітролом, — нераз значно краща, більш вдала, бо породжена від охоти весною, а не з нудьги.

Матарга кивав головою:

— Не хвилюйтеся, є досить таких, що присідають руки навіть після церковного шлюбу, і без того також п’ють ржавщину, вивар з люльки, варять трави, кажанів і все, що хочеш. Знають, як завчасу зав’язати плід і як його позбутися.

Ґуцинюк зітхнув з іншого кута:

— Що ж ви хочете? Сиплються дітиська і потім помирають — Господи.

— Чи це погано, що вмирають, чим же їх годувати? — запитав Крашевський.

— А чи це добре, що помирають? — насмілився Лесьо Караванчук з правого кута.

— Не по-господарськи, — бовкнув Бомба.

— Добре чи недобре, — турботливо промовляв Вітролом, — але погано те, що мучаться невинні біднятка, найгірше, коли марніють через погане харчування, але щоб вмирали? Га, доля.

— Це правда, — сказав Цвилинюк, — але відтепер буде зовсім інакше. Як гриби після дощу, повискакують бутини, кожен захоче бути Фокою. І добре, що так. Буде достатньо що їсти для всіх і грошей вистачить на примівників, на лікарів чи на ліки.

Фиркалюк з-над Нижньої Ріки також розговорився при святі:

— Певно, що добре, чим більше людей, тим легша праця, бо розділена. Я це найкраще знаю, як важко було пиляти самому, коли ніхто не хотів братися за пилу.

Цвилинюк заперечливо похитав головою:

— Це добре, коли відразу багато береться за справу? Ні! Є така панська приповідка: де кухарів шість, там нема що їсть. І слушно. Нехай кожен майстер за свою роботу відповідає. Але нехай всі мають, що їсти, хай діти не вмирають, щоб багато людей, ситих веселих, з радісною долею…

Ґуцинюк відповів з лівого кута:

— Ой ні, так недобре. Тоді буде забагато людей, а є пророцтво, що через це наступить кінець світу.

Цвилинюк підтвердив:

Є таке пророцтво, це правда, що коли коло плоту буде пліт, дах коло даху і не буди куди вигнати курей, то світ закінчиться. Але у нас ще далеко до цього.

Йосенько, очевидно зігрівся, бо задрімав сидячи, хитався крізь сон, а Вітролом підійшов до ватри по жарину і сказав:

— Коли дітей забагато, то й помирає забагато і як же їх рятувати, як лікувати від хвороби на шию? Звечора вхопить, вночі душить, аж очі їм вилазять. Шкода.

Панцьо закричав з найтемнішого кута:

— Нема за чим жаліти, комусь захочеться наплодити щенят, а ти жалій.

Вітролом повернувся до кута:

— А що ви втрачаєте, коли жалієте?

Панцьо, залишаючись в тіні, проігнорував запитання.

— Шкодування до нічого, краще не плодити, замкнути на ключ.

Старий Кочерган, що сидів біля ватри, широко відкриваючи рота, говорив чітко:

— Хто дбає про дітей, той дбає про світ, а не про себе. Але мусить попітніти, ночами пильнувати, і грошей не шкодувати, по ліки побігти хоч би й до самих Кутів. Є такі, що присідають на руку, аби не