Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Історія моя підходить до кінця, але вона буде неповною, якщо я не розкажу вам про Гарольда. Мій син народився слабеньким, хворобливим хлопчиком. Приділити належну увагу його здоров'ю я, природно, не міг: він ріс, поки я був у тюрмі. А Вів'єн… Вона померла невдовзі після пологів. Лікарі говорили — зараження крові, але я знав, що її убила ця історія, в яку мене заплутав Мак-Ллойд. Про. смерть Вів'єн мені довго не говорили. Те, що вона не приходила до мене на побачення, пояснювали хворобою, що затягувалась, Родичі мовчали, проговорилась маленька Джойн.

Але я хотів вам розповісти про Гарольда. Хлопчик виховувався у родичів моєї дружини. Вони хороші люди, хоч до мене ставились, м'яко кажучи, несхвально. Вважали, що їх дочка загинула через мене і тільки через мене, що наш шлюб не приніс Вів'єн щастя. Правду сказати, я і сам так думав, та чи був я в тому винен?.. Ви знаєте, що таке поголос та ще до того недобрий. У школі, на вулиці — кругом мій син чув про свого батька лише погане. Додайте до, цього ставлення старих, на чиїх руках він виріс. Коли я вийшов з тюрми і забрав до себе дітей, я одразу відчув відчуженість Гарольда.

На відміну від Джейн, котра завжди щиро любила мене, хлопчик (а йому тоді йшов десятий рік) не крив своєї відрази до мене. Пізніше це переросло у відкриту зненависть і стало причиною остаточного розриву між нами. Гарольд пішов з дому. На щастя, він не зв'язався з тими навіженими ура-патріотами, котрі ще й сьогодні викрикують під вікнами мого дому образливі слова і погрози. Він пішов до тих, кого сьогодні називають хіпі. Ці молоді люди теж протестують проти соціальної несправедливості, проте в своїх діях вони пасивні. Це докір нашому поколінню, яке не змогло спрямувати своїх дітей на шлях істини, шлях боротьби за краще життя. Я приймаю цей докір. Я, а не хтось інший, винуватий у тому, що мій син не зрозумів моєї правди, не пішов за мною.

Я вже примирився з тим, що доля не симпатизує мені, але не можу примиритися з думкою, що серед подонків, з якими все життя боровся, може опинитися і мій син. Знаю, вони вже простягають до нього руки. Не для себе, навіть не для того, аби в ім'я справедливості вивести на чисту воду Мак-Ллойда і його підручних, приїхав я сюди. Сьогодні для мене всього важливіше переконати Гарольда. Переконати в тому, що його батько — чесна людина, що він не чинив ніяких злочинів ні проти нації, ані проти власної совісті. Гарольд повинен повернутися, інакше я буду думати, що прожив нікчемне, нікому не потрібне життя… Чого вартий той, що вчить інших, але нездатний навчити добру своїх власних дітей?

Ще одне, і це теж дуже важливе: кампанію цькування проти мене підтримують власті. Ви спитаєте чому? Тому, що їм важливо скомпрометувати мене, секретаря Комітету ветеранів, щоб потім сказати людям: дивіться, хто кличе вас в похід проти американських ракет, хто ховається за гаслами прихильників миру — зрадники національних інтересів, агенти Москви! Ці джентльмени з Сіті, ці рицарі золотого кола готові на все, готові заплатити яку завгодно суму, аби тільки панувала їх брехни, а не моя правда. Вони розуміють, що моя правда сильніша від їхніх грошей, але не бажають з тим миритися і ніколи не примиряться, поки не прийде їх кінець.

Ну, ось, мабуть, усе… Тепер ви знаєте, як важливо для мене знайти докази того, що я не вбивав Кребса. Мені потрібно знайти його тіло. Я повинен привезти його в Лондон. Хай вони переконаються, що на ньому нема ні ножових, ні вогнестрільних ран. Хай переконаються, що він помер від якоїсь хвороби ще до того, як розбився наш «брістоль-бофорт».

Містер Белч замовк. Знову було чути, як риплять швартові канати і зло гупає у стінку пірса хвиля прибою. Добриня поглянув на Калікіна. Той сидів похмурий. Густа брова зламалась біля перенісся, губи витяглись у пряму лінію, в напруженому думанні дивилися за ілюмінатор сірі, глибокі від душевного хвилювання очі.

— Кассію… Янг Пітер. Май френдс… Я хочу знати, чим ви можете мені допомогти. Ні з чим не крийтесь. Я витримаю. І не звертайте уваги на ці таблетки, я ковтаю їх уже добрий десяток років. Говоріть мені тільки правду. Я слухаю…

І Касян розповів про знахідку, яка трапилась йому майже десяток років тому на березі Форландської протоки, неподалік мису Лінней.

… Того року літо на Шпіцбергені стояло тепліше звичайного. Бліде від безсоння сонце ліньки перекочувалось від горизонта до горизонта. Гольфстрім дихав м'яким теплом Атлантики і, смакуючи, немов леденці, облизував на берегах останні припаї. Саме того літа Касяну пощастило знайти уламок пропелера знаменитого «Латама». Підігрітий удачею, він уважно обстежував смугу прибою і несподівано побачив труп. Здалеку видалось — море викинуло на берег чергову свою жертву. Однак, підійшовши ближче, зрозумів, що помилився: труп тягли з берега, а точніше, з глибини острова, але з якоїсь незрозумілої причини кинули біля самої води. Здивувало і те, що з чоловіки, який з усього видно помер уже давно (навіть Гольфстрім і сонце не змогли його розморозити), була зірвана одіж. Що за підлість — зняти з мертвого, скованого вічною мерзлотою тіла, все, навіть натільну білизну, і лише для того, щоб покинути всі ті пошматовані ганчірки поруч на березі.

Касян переніс тіло нещасного до камінного хреста на мис Ліннея, де й поховав у старій братській могилі команди норвезького китобійного судна «Карл Інгелот», після чого знову вирішив дослідити місце. Невдовзі побачив сліди, залишені двома парами чобіт, підкованих залізними шипами. Таких чобіт на острові ніхто не носив — ні норвезькі звіробої, ні російські шахтарі чи портовики. Така обувка могла належати тільки чужим, що знали, де шукати цього нещасного. Бідакові і на тім світі не було спокою, певне, був зв'язаний з цим світом міцною вірьовочкою, яку не змогла розірвати навіть всесильна смерть.

— Довго йшов я по сліду, — продовжував свою оповідь Касян. — Іду і думаю: не може бути, щоб ці візитери не залишили зворотньої адреси. Вже дуже почерк у них розмашистий.