Софі Періно - Дочка Медічі

— Віднині я не сумніватимусь у ваших словах.

Його рука торкається моєї шиї, переміщується на груди, там, де вони відкриті вирізом сукні. Потім його губи проходять тим самим шляхом. Я зітхаю, мріючи, аби цей день швидше закінчився, аби мій кузен пішов геть, а разом із ним — і всі придворні, які сміються, п’ють і танцюють так близько, що я чую, як тупотять їхні ноги.

— Генріху, ми не можемо!

— Не можемо,— погоджується він, пригортаючи мене до себе,— але, великий Боже, я до нестями цього хочу.

— Ви прийдете сьогодні ввечері?

— Я прийду сьогодні, завтра, післязавтра... Я буду з вами щоночі. Усе життя.

Звичайно, я знаю, що він перебільшує — він поїде з Парижа, як часто це робить; я, поза сумнівом, вирушу до Наварри. Однак це саме те, що я хочу чути, а він щиро цього бажає.

— Побачимось згодом,— пошепки кажу я.

Я виходжу на світло і з удаваною безтурботністю прямую до герцогині де Невер. На півшляху мене зупиняє мій чоловік, відходячи від своєї свити.

— Пані, дозвольте запросити вас на танець?

— Ви танцюєте? — я знаю, що моя усмішка відверто іронічна, але не можу стриматись.

— Підозрюю, що мої вчорашні зусилля не справили на вас враження, але ви дали мені лише один шанс. Я потребую другого шансу, аби виправдатися у ваших очах. До того ж,— каже він, беручи мене за руку,— від нас цього чекають. Ми ж не хочемо дати привід для пліток, принаймні ми маємо контролювати те, що про нас казатимуть.

Цього разу моя усмішка щира. Поки він веде мене до зали, я розглядаю його і з подивом виявляю, що все гаразд. Мій кузен не взірець моди, але сьогодні він має цілком пристойний вигляд. Я вперше усвідомлюю, що його перлисто-сірий костюм зі сріблястим оздобленням гармонійно доповнює мою сукню.

Певно, мій чоловік прочитав мої думки. Коли ми стаємо на позицію, він каже:

— Ви обіцяли мені розумні поради, пані. Помічниця не приносить користі, якщо її слова ігнорують. Мушу визнати, мій камердинер був у захваті від моєї раптової зацікавленості модою. Гадаю, Арманьяк приречений полюбити вас.

Дивлячись в усміхнене обличчя свого чоловіка, я несподівано розумію, що бажаю йому добра, я точно не бажаю йому лиха, як це було протягом останніх місяців. Ми можемо бути щасливими. Не в традиційному смислі, у якому буває щасливим звичайне подружжя. Паралельно одне одному. Ми немов коні в одній запряжці. Якщо ми штовхатимемо воза разом, будемо господарями власної долі. Це приємна думка.

Новий день, нові урочистості, нова поїздка в паланкіні з моїм кузеном.

— Кого ви граєте? — запитую я, поки ми стоїмо за іншими паланкінами на вулиці Д’Отріш в очікуванні своєї черги на під’їзді до готелю Петі Бурбон.

— Лицаря.

— Напрочуд дивний костюм. Судячи з нього, ви не на боці переможців, чи не так?

— Ваш брат Анжу ставить цю виставу. Гадаєте, я мав якісь шанси опинитися на боці переможців?

— Дуже слабкі. Це несправедливо, адже ви наречений, і всі ці заходи мали б ушанувати вас,— наш паланкін трохи просувається вперед. Визирнувши з вікна, я спостерігаю, як його величність із дружиною заходять до готелю. Побачивши Карла, я згадую дещо.— Пане, ви чули, що герцог де Монморансі поїхав із Парижа сьогодні вранці? Він попросив дозволу в короля. Карл був не дуже задоволений і довго розпитував Монморансі, чому той не може зачекати кілька днів і вирушити з усім двором до Фонтенбло,— не знаю, чи важлива ця інформація, але я намагаюсь викликати довіру мого нового союзника, тож вирішила звітувати йому про все, що трапляється.

— Я чув це від Коліньї,— він зупиняється на мить, відкидає голову й пильно дивиться на мене. Я торкаюсь волосся, перевіряючи, чи не збилася моя тіара.— Дідько! — лайка кузена захоплює мене зненацька.— Мої люди наполягають, аби я нічого вам не розповідав. Але як ви можете щось радити мені, якщо не знаєте те, що знаю я? Монморансі також переконував адмірала поїхати з міста.

— Дивно,— від моїх посмикувань шкіра на потилиці пече.— Коліньї не сказав чому?

— Монморансі не подобається натовп на вулицях Парижа. І погляди, які кидають на його кузена деякі особи, наближені до його величності. Проте адмірал вважає Монморансі боягузом,— король Наваррський закінчує фразу своїм улюбленим знизуванням плечима.— Він не покине Париж без вашого брата, принаймні доки вони не обговорять певні справи.

— Війну з Іспанією?

— Пані, ви ж просили мене не порушувати цю тему,— мій кузен ухиляється від відповіді. Отже, він хоче вірити, що я не шпигунка, але не впевнений у цьому.

Наш паланкін зупиняється востаннє. Кузен подає мені руку, допомагаючи зійти.

— Маю попередити вас,— каже він, коли ми піднімаємося сходами.— У сьогоднішній виставі я потрапляю до пекла й, поки я там перебуваю, балет дуже довго танцює, що значно погіршує враження.

Мій кузен помиляється: балет не найгірша частина вистави. Я закипаю гнівом. Декорації та музика чудові, але вся ця екстравагантна історія навмисно вигадана для приниження мого чоловіка і його підданих.

— Пані,— кажу я матері,— я здивована, що ви дозволили показати таку виставу. Упевнена, що приниження короля Наваррського та його друзів суперечить вашому бажанню об’єднати двір.

— Це не моя ідея.

Можливо, але я ні за що не повірю, що Анжу насмілився б винести таке на сцену без схвалення матері. Я звертаю до неї похмурий погляд.

— Марго, це лише розваги й