Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

ладні завжди пустити в хід кулаки й батоги, а то й нагострений ніж, аби тільки підлеститись і догодити багатіям.

Баї Сейсеке і Хасен суворо осуджували городян, що одвернулися від Жакипа і залишили його на самоті в день горя. Вони нацьковували Корабая і Отарбая на Сармоллу, єдиного винуватця всього лиха…

— Це все він накоїв!

— Треба раз назавжди заткнути його брехливу пельку!

Інші баї не втручались у розмову, але показували своє ставлення до цього прицмокуванням, кряканням, кректанням, схвальним похитуванням голови. Хазрет слухав мовчки.

Зате Самурат-муедзин, сліпий карі і Шаріфжан-хальфе, не в силі приховати свою палку ненависть до Сармолли, сипали на його голову найстрашніші прокльони.

— Він ще багатьох зіб’є із шляху!

— В такі дні сіяти зло і порушувати віру!

— Мулли повинні молити бога, щоб він покарав віровідступника! — зауважив Самурат-муедзин, намагаючись втягнути у розмову імама Нижньої мечеті Конира-ходжу, який уперто мовчав.

Господар дому, Жакип, мовчав. Він вважав непристойним одверто підтримувати мулл і лаяти Сармоллу, хоч у серці кипіла образа і він ладен був розірвати винуватця своєї сьогоднішньої ганьби.

Жакип був найхитріший з-поміж купців міста, він знав справжню ціну мудрої мовчанки. Більше про Сармоллу не говорили. Тільки закінчивши жаназу, всі чалмоносці і купці дружно помолилися богові, прохаючи покарати віровідступника. По тому з заспокоєними серцями розійшлися…

Минув ще тиждень. Епідемія холери посилилася. Багато будинків відвідав сум утрат. На обох берегах Іртиша говорили про Сармоллу — і не тільки віруючі, а навіть ті, що зроду не бували в мечеті і не виконували ніяких обрядів. На базарах, у кумиснях, трактирах, на перевозі через Іртиш, скрізь, де тільки збиралися люди, виникала розмова про Сармоллу, який ополчився проти мулл-здирників. Все менше й менше людей ходило тепер на жаназу і хатими.

А баї і мулли, осуджуючи Сармоллу, посилено ширили в народі такі чутки: «Самого імама Верхньої мечеті, святого старця ішана ганьбив Сармолла непристойними словами. Погані, небезпечні поради дає він казахам: темні люди, рискуючи втратити загробне блаженство, почали ховати своїх небіжчиків без жанази, потай від імамів і мулл»,— лицемірно журячись і зводячи очі догори, твердили хальфе, карі, суфії і муедзини всіх семи мечетей. Це повторювали богобоязливі святенники з степових баїв і міського купецтва.

Казали, що на ближчому богослужінні старий імам привселюдно оголосить Сармоллі прокляття, і це ще збільшило цікавість до нього.

Абай сидів з книжкою в домі Кумаша, коли прийшов Жумаш, старший син Дамежан. На очах юнака блищали сльози. Він приніс гірку вість. Ранком помер від холери його батько. Ця вість не була несподіваною для Абая. Смерть ставала звичайною. Холера вже скосила найближчих Кумашевих сусідів — човняра, дроворуба, водовоза. Абай уже побував в їхніх родинах, щоб висловити їм своє співчуття.

Тепер він піднявся і поспішив до Дамежан. Обнявши приголомшену горем жінку і дивлячись в її заплакані чорні, схожі на смородину очі, Абай намагався підбадьорити її ласкавим словом. Потім його покликали у сусідній дім — там того ж ранку помер його знайомий, Жабайкан. Перед Абаєм стояв, опустивши великі робочі руки, осиротілий син померлого Бідайбай…

Одне по одному вмирали на очах Абая люди з бідних сімей, і серце його сповнювалося глибоким жалем. Після смерті шевця Сакипа залишилася, без будь-яких засобів до існування, його вдова Камар з шістьма малими дітьми. Щоб урятувати їх від голодної смерті, вона пішла працювати на шерстемийню і там сама заразилася холерою. Камар, оточена сиротами, померла, і в смертну свою годину навіть не згадала молитви імен, а прокляла свою гіркую долю.

Дроворуб Тусуп півдня збирав на Полковничому острові сухий хмиз, сподіваючись продати його на базарі. Стомлений, з в’язкою хмизу за плечима, він ледве дійшов до порога свого дому, а коли відчинив двері, перед його очима постало жахливе видовисько. На підлозі лежали померлі від холери стара мати і кохана дружина Сатжан. Їхні тіла вже заклякли. Тусуп упав, знепритомнівши…

У хатах бідняків схвально говорили про Сармоллу і слухалися його порад. Дамежан розповіла Абаю, що казахи, які косили сіно на острові і збирали паливо, умовилися не запрошувати мулл на жаназу. Витираючи сльози, вона не без ніяковіння призналася Абаю, що й сама нікого не кликала на похорон Жабикена. Абай гаряче похвалив її.

Душу Абая терзав біль. Він яскраво уявляв собі останні хвилини шевця Сакипа, вдови Камар, дружини і матері дроворуба Тусупа. Проклята пошесть! Скільки після померлих залишиться знедолених, безпорадних сиріт! Скільки їх піде слідом за батьками й матерями! Особливо болісно було усвідомлювати своє цілковите безсилля. Справді, як допомогти бідолашному народові? Він ішов безлюдною вулицею, але йому здавалося, що звідусіль товпляться перед ним привиди загиблих від холери. Йому стало важко дихати, неначе хтось залізною рукою перехопив горло.

Пригнічений і розбитий, повернувся Абай додому. Довго, ніби скам’янівши, сидів біля вікна своєї кімнати.

Раптом на брукові загуркотіли колеса, і Абай побачив, як у широкі ворота в’їхав запорошений візок. Чи не Абіш це із своєю молодою дружиною? Абай нетерпляче ждав їх ось уже два тижні. Так, вони!

Через кілька хвилин Абіш у новенькому офіцерському мундирі вбіг до батькової кімнати і голосно віддав йому салем[91]. Магіш посоромилась зайти разом з чоловіком і залишилась за дверима.

Абай не прийняв синового салема.

— За цим порогом залишилася твоя дружина,— сказав він сумно.— Чи не здається тобі, що це принижує і тебе, і мене, твого батька? Приведи її і підкажи їй, що я не той свекор, якого повинна боятися невістка.

Засмагле від степового загару обличчя Абіша взялося густим рум’янцем. Повернувшись по-військовому на каблуках, він відчинив двері і покликав дружину.

Магіш була висока, струнка й гожа. Її променисті сірі очі шанобливо і вдячно глянули на Абая з-під чорних брів і одразу ніби погасли в довгих віях. В овальному її обличчі, ледь похопленому ніжним рум’янцем, в білості лоба і соковитих яскравих губах були і свіжість, і чистота, і справжня скромність, і своєрідна гідність юності.

Абай лагідно привітався з нею, вклавши батьківську ласку в слово «карагим» — дорогоцінна моя.

— Не стомилась від довгої дороги, Магіш моя?

Невістка відповіла тихим співучим голосом:

— Ні, ага, не дуже!

Абай розумів небезпеку, на яку наражались син і невістка, перебуваючи біля нього в слободі.

— Тут лютує холера,— сказав він.— Ви повинні негайно, не розпрягаючи коней, переїхати Іртиш і зупинитися в місті у Даніяра — там безпечніше, до того ж у Даніяра не буває стільки гостей, як у мене.

Баймагамбет повів Магіш до візка. Дивлячись їй услід, Абай жестом затримав Абіша.

— Разом з аульними свахами й